Шановні учасники круглого столу!
Забезпечення єдності судової практики в нашій державі, варто визнати, є певною проблемою, яка, безумовно, потребує вирішення шляхом ужиття комплексних заходів. Але насамперед мусимо відповісти самі собі на кілька питань. Для чого державі потрібна єдність судової практики? Який орган відповідно до європейських стандартів має забезпечувати єдність судової практики? Хто фактично займається цим в Україні та чи ефективні в нашій державі відповідні механізми? Крім того, хочу озвучити пропозиції, які Верховний Суд України вносить для підвищення ефективності цієї роботи.
Забезпечення єдності судової практики є нічим іншим, як реалізацією принципу правової визначеності. Звернімося до практики Європейського суду з прав людини і згадаймо рішення у справі «Брумареску проти Румунії», де міститься висновок про те, що принцип правової визначеності є одним із фундаментальних аспектів верховенства права, і для того, щоб судове рішення відповідало вимогам Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, необхідно, щоб воно було розумно передбачуваним.
Вступаючи до Ради Європи, Україна взяла на себе зобов’язання здійснювати реформування свого законодавства шляхом приведення його у відповідність до європейських стандартів. Ми повинні не лише розуміти ці стандарти, а й слідувати їм на практиці. Україна зобов’язана дотримуватися вимог Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яку ратифікувала та яка є складовою національного законодавства на сьогоднішній день. Але потреба в єдності судової практики не обмежується однією метою –забезпечення правової визначеності. Єдність судової практики, однакове застосування усіма судами одних і тих самих норм права, несе в собі багато інших переваг. Передусім – це забезпечення принципу рівності всіх громадян перед законом і судом, який втілюється шляхом однакового застосування судом того самого закону в однакових справах щодо різних осіб.
Інша перевага, яку забезпечує єдність судової практики, — це зменшення навантаження на суди. Ця проблема для нашої судової системи не нова, побороти її ми намагаємося не перший рік. І в цьому контексті, на думку суддів Верховного Суду, очевидно, що однакове застосування судами закону дає можливість особі, що звертається до суду, спрогнозувати результат, якого слід очікувати від суду за наслідками розгляду її звернення. І це – шлях до уникнення безпідставних звернень до суду, зменшення надмірного навантаження на судову систему в Україні.
Вагомою перевагою забезпечення єдності судової практики є й мінімізація проявів корупційної складової. Ні для кого не секрет, що така складова присутня не лише в судовій системі України, вона присутня й в інших органах державної влади, зрештою, як і в інших країнах. Ми не заперечуємо цього і можемо сперечатися лише про рівень корупції. Тому слід використовувати якнайширший спектр засобів для подолання цього явища, а єдність судової практики саме і є одним із таких інструментів. Якщо судова практика є усталеною, однаковою, зрозумілою і відомою широкому загалу, то недобросовісний суддя не має можливості «маневрувати» у хитросплетіннях законодавства та ухвалювати якесь інше рішення, ніж те, що відповідає усталеній судовій практиці в державі.
Зважмо й на те, що однакова судова практика позитивно відбивається на рівні суспільної довіри до судової влади загалом. А це є гарантією ефективності судової системи в будь-якій державі, зокрема і в Україні.
Говорячи про необхідність забезпечення єдності судової практики, задаймося питанням: а чи є це нормальним явищем, щоб у суспільстві виникала потреба вживати якихось спеціальних заходів для забезпечення такої єдності? Відповідь на це питання міститься у рішеннях Європейського суду з прав людини, й доречно було б процитувати рішення у справі «Тудор проти Румунії», яке Європейський суд ухвалив у 2009 році. У цьому рішенні Суд зробив висновок про те, що розбіжності судових рішень за своєю природою є невід’ємним наслідком будь-якої судової системи, що базується на мережі судів першої інстанції та апеляційних судів, побудованій за принципом територіальної юрисдикції.
Так функціонує і судова система в Україні і, природно, може допускати неоднакове застосування однієї і тієї ж норми закону різними судами, а тому й існує потреба у забезпеченні єдності судової практики – саме для того, щоб привести її, так би мовити, до спільного знаменника.
Хто ж повинен займатися цією важливою справою? У тому ж таки рішенні у справі «Тудор проти Румунії» Європейський суд з прав людини вказав, що роль найвищої судової інстанції кожної держави саме й полягає в тому, щоб вирішувати суперечності у судовій практиці.
Отже, Європейський суд з прав людини дає на це запитання чітку відповідь: забезпечення єдності судової практики — завдання найвищої судової установи кожної держави. І не тільки Європейський суд з прав людини, а й інші органи Ради Європи відводять саме найвищій судовій установі в державі таку важливу роль.
Венеціанська комісія й Дирекція з технічного співробітництва Генеральної Дирекції з прав людини та правових питань Ради Європи у спільному висновку № 588/2010 висловилася про те, що в основі ідеї створення верховного суду лежить саме надання ним як найвищим судовим органом загального тлумачення законодавства і в такий спосіб – забезпечення однакового застосування закону всіма судами на території держави. Саме таким шляхом ідуть європейські країни. У Франції, Італії, Німеччині, Литві, Латвії, Угорщині, Словенії, Польщі найвищі судові установи виконують завдання із забезпечення єдності судової практики.
Такі правила не є новелою для України. У 2001 році законодавець, вносячи зміни до прийнятого ще 1981 року Закону України «Про судоустрій України», у статті 39 цього Закону передбачив, що Верховний Суд України є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції, завданням якого є забезпечення однакового застосування законодавства цими судами (судами загальної юрисдикції) у порядку, встановленому законодавством України. Вказана норма знайшла своє відображення й у подальших законодавчих актах: у лютому 2002 року було прийнято новий Закон «Про судоустрій України», у статті 47 якого закріплено такий же статус і завдання Верховного Суду України. Отже, традиційно і для європейських країн, і для України забезпечення однакового застосування закону всіма судами на території держави покладається на найвищу судову установу держави. У нашій державі це – Верховний Суд України.
Що ж фактично відбувається в судовій системі України? Із прийняттям Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у липні 2010 року завершено формування чотирирівненої судової системи з трьома вищими (касаційними) судами і Верховним Судом України. Тобто цілком автономно функціонують три вищих спеціалізованих суди та один – найвищий, і всі чотири судові інстанції вживають заходів для забезпечення однакового застосування судами норм закону. При цьому в Україні не існує єдиного судового органу, відповідального за єдність судової практики. У результаті кожен із чотирьох судів вживає заходів щодо забезпечення єдиної судової практики на свій лад, так, як він вважає за потрібне. Тож і стикаємося з проблемою єдності судової практики як такої.
На жаль, це твердження – не голослівне й підтверджується статистичними даними. До 2010 року Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України переглядала справи у зв’язку з винятковими обставинами з метою усунення розбіжностей у правозастосуванні, яких припустилися суди нижчого рівня. Підставою для такого перегляду будо неоднакове застосування норм матеріального чи процесуального права. Статистика свідчить, що у 2009 році (останній передреформений рік), до Верховного Суду України звернулося приблизно тисячі осіб, які домагалися усунення неоднакового застосування судами норм права шляхом перегляду справи.
У 2012 році до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із адресованою Верховному Суду України вимогою про усунення розбіжностей у застосуванні норм тільки матеріального права звернулося близько трьох тисяч осіб, а в 2013 році – вже майже чотири тисячі.
Така сама ситуація спостерігається й у справах адміністративної юрисдикції. Якщо у 2009 році таких заяв було 2,5 тисячі, то 2012 року – 4,5 тисячі, а в 2013 році – вже понад 5 тисяч таких заяв. Отже, статистичні дані вказують на те, що в нашій державі спостерігається стала тенденція до зростання звернень громадян до найвищої судової інстанції країни з вимогою переглянути судові рішення. Причиною цьому є те, що суди касаційної інстанції в однакових справах все частіше по-різному застосовують одну й ту ж саму норму матеріального права, отож проблема тут є, і вирішувати її нашому законодавцю потрібно.
Які ж правові засоби та інструменти для ефективного виконання свого головного завдання, визначеного Конституцією, – забезпечення єдності судової практики – має Верховний Суд України? Чи наділений він відповідними повноваженнями?
Згідно з чинним законодавством, Верховний Суд України наразі переглядає справи у зв’язку з неоднаковим застосуванням касаційним чи касаційними судами однієї й тієї ж норми матеріального права у справах, які виникли з подібних правовідносин. За результатами розгляду такої справи Верховний Суд України зобов’язаний ухвалити нове рішення у справі, а правовий висновок, зроблений найвищим судом у результаті розгляду такої справи, є обов’язковим для всіх судів і для всіх органів державної влади, які застосовують у своїй практиці витлумачену Верховним Судом України норму права.
Отже, завданням Верховного Суду є не тільки і навіть не стільки вирішення конкретного спору. Верховний Суд України повинен у передбачений процесуальним законом спосіб (шляхом розгляду конкретного спору та перевірки окремого процесуального рішення) витлумачити, як правильно застосовувати норму матеріального права, що була неоднаково застосована касаційним судом, з тією метою, щоб надалі спрямувати судову практику в єдино правильне русло.
Проте варто згадати, що право Верховного Суду України на тлумачення правових норм у процесі розгляду конкретних справ не знайшло одностайної підтримки суддівської спільноти. Так, нещодавно, восени минулого року, у Верховній Раді України було зареєстровано законопроект за № 3356, спрямований на запровадження додаткових механізмів для забезпечення єдності судової практики. Цей законопроект викликав запальну дискусію, ініційовану суддями Конституційного Суду України, які заперечили щодо нього. Наші колеги з Конституційного Суду України вважали, що Верховний Суд України не повинен займатися тлумаченням норм права, оскільки це – виключна прерогатива Конституційного Суду України, а тому в разі прийняття законопроекту Верховний Суд України перебере на себе ті повноваження, які належать і мають належати єдиному суду конституційної юрисдикції.
Таким чином, дискусію з цього питання розпочато, а тому хотів би оприлюднити й позицію Верховного Суду України. На нашу думку, завданням Конституційного Суду України є тлумачення Конституції України та законів через призму її норм на предмет відповідності норм закону положенням Конституції. Головне завдання Конституційного Суду України в цьому процесі – перевірити, чи не порушуються, не ущемлюються законами проголошені Конституцією права і свободи людини і громадянина.
Однак тлумачення правової норми судом у процесі вирішення спору з метою застосування закону до конкретних правовідносин, які виникли між сторонами, - одночасно і процесуальне право, і обов’язок суду. Жоден суд не може ухвалити рішення, не витлумачивши норму закону, яку він застосовує. Отже, намагання стверджувати, що тлумачення законів є виключною прерогативою Конституційного Суду України, на наше переконання, є хибним твердженням. Кожен суд: і першої інстанції, і апеляційної чи касаційної, і Верховний Суд України, застосовує норму права, тому зобов’язаний надати їй відповідне тлумачення.
Вже згадувалося про те, що завданням Верховного Суду України є перегляд справи у зв’язку з неоднаковим застосуванням судом (судами) касаційної інстанції однієї і тієї самої норми права та ухвалення за результатами цього розгляду остаточного рішення. Натомість на практиці ця норма виявилася суто декларативною, адже Верховний Суд України позбавлений можливості вдаватися до перевірки судових рішень судів апеляційної та першої інстанцій, тому лише у вкрай поодиноких випадках може ухвалити своє остаточне рішення у справі. А це можливо лише тоді, коли рішень судів першої та апеляційної інстанцій не існує, оскільки вони скасовані касаційним судом із ухваленням цим судом нового рішення по суті справи, яке й переглядає Верховний Суд України.
У всіх інших випадках Верховний Суд України такої можливості позбавлений і змушений, скасувавши рішення касаційної інстанції, передавати справу на новий касаційний розгляд. Така процесуальна недосконалість, безумовно, негативно відбивається і на строках розгляду справ, і, врешті-решт, на авторитеті найвищої судової установи, яка повинна мати повноваження, як і будь-який інший орган правосуддя, завершувати розгляд справи ухваленням остаточного рішення.
Ще однією проблемою, яка повинна бути вирішена для забезпечення єдності судової практики, можна визнати по суті декларативний характер правового висновку Верховного Суду України. Дійсно, за результатами розгляду справи Верховний Суд України робить правовий висновок, який згідно закону є обов’язковим не тільки для сторін конкретного спору, а й для всіх судів України, а також для всіх органів державної влади, які застосовують у своїй практиці витлумачену Верховним Судом України норму матеріального закону. Таких повноважень суду, точніше, такої ваги рішень Верховного Суду, не має жодна європейська держава з континентальною системою права. В такому разі виникає питання: чим є правовий висновок Верховного Суду України за своєю правовою природою та чи не є він класичним судовим прецедентом?
Наша відповідь – ні, адже судовий прецедент є нормою права, а висновки у рішеннях Верховного Суду України – лише офіційне тлумачення норми, а не вона сама. Видається, що правовий висновок Верховного Суду України, викладений у судовому рішенні, найбільш подібний за своєю правовою природою до рішення Європейського суду з прав людини, адже цей Суд шляхом ухвалення своїх рішень офіційно тлумачить, розвиває положення норми права – Конвенції, при тому, що саме рішення не є нормою права. Водночас, для України рішення Європейського суду з прав людини та його тлумачення носять двоякий характер. Ці рішення, не будучи нормою права за своєю правовою природою, для нашої держави є джерелом права згідно з прямим приписом Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».
Подібне правило спостерігається й щодо застосування правових висновків, викладених у рішенні Верховного Суду України. З одного боку ці рішення – не норма права, а лише офіційне тлумачення закону, а з другого – правовий висновок Верховного Суду України обов’язковий для судів нижчого рівня.
Проте ця обов’язковість на практиці виявилася значною мірою декларативною, адже трапляються непоодинокі випадки, коли обов’язкові правові висновки Верховного Суду України судами нижчого рівня нехтуються, ігноруються, не беруться до уваги, а судова практика спрямовується в інше русло. Вирішенням проблеми було б запровадження дієвіших механізмів для забезпечення обов’язковості правових висновків Верховного Суду України.
Насамперед, невідповідність рішення суду обов’язковому правовому висновку Верховного Суду України повинна вже сама по собі бути підставою для оскарження цього рішення чи то в апеляційному, чи у касаційному порядку. Верховний Суд України повинен розглянути одну справу в певному спорі та зробити правовий висновок, а судова система зобов’язана відреагувати на цей висновок і внутрішніми механізмами спрямувати судову практику в те русло, яке визначив Верховний Суд України. Невиправдано, щоб Верховний Суд України, найвища судова установа держави, був переобтяжений розглядом справ-клонів, абсолютно однотипних, вкотре висловлюючись щодо одного й того самого обов’язкового правового висновку.
Механізм, який пропонується, може бути дієвим для тих судових рішень, які ухвалені вже після того, як Верховний Суд України зробив правовий висновок в аналогічній справі. Але ж трапляються випадки, коли судова практика допускає помилки ще до появи такого висновку. У такому разі варто розглянути можливість запровадження іншого механізму – надання сторонам справи можливості ініціювати перегляд судового рішення, яке не відповідає ухваленому в подальшому правовому висновку Верховного Суду України, за процедурою, яка в Україні вже існує, – так званого перегляду судового рішення у зв’язку з нововиявленими обставинами.
Відповідаючи на можливу критику щодо відповідності європейським стандартам процедури перегляду справ у зв’язку з нововиявленими обставинами, хочу звернутися до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кузнєцова проти Росії», де Суд піддав аналізу процедуру перегляду рішень у зв’язку з нововиявленими обставинами і висловився, що ця процедура не суперечить Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Вищевикладені пропозиції стосуються лише забезпечення єдності застосування норм матеріального права, проте і раніше, і зараз існує очевидна потреба в тому, щоб у державі функціонували механізми забезпечення однакового застосування норм і процесуального права. Передусім, це стосується таких складних і болючих питань для української судової системи, як розмежування судових юрисдикцій. Ми вже неодноразово стикалися з цією проблемою, наприклад, у ситуації, коли так звані «соціальні» спори (спори про перерахунок призначених пенсій, соціальних виплат і допомог) не цікаві для розгляду ні для судів адміністративної юрисдикції, ні для судів загальної юрисдикції. І ті, й другі намагаються позбутися цієї розлогої категорії справ, натомість суди всіх трьох юрисдикцій – цивільної, адміністративної і господарської воліють розглядати інші категорії, наприклад, земельні спори, і кожен із трьох касаційних судів на свій лад намагається надати для судів нижчого рівня роз’яснення, що така категорія справ має підлягати розгляду саме ними.
В Україні, на превеликий жаль, не існує єдиного органу з вирішення юрисдикційних конфліктів, який би мав право поставити остаточну крапку в питаннях розмежування юрисдикцій. Вважаємо, що таким органом повинен бути Верховний Суд України, і це наше переконання не голослівне, воно ґрунтується на досвіді органів Ради Європи. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод вимагає від держави передбачити процесуальні засоби для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо підсудності справ (рішення у справі «Буланов та Купчик проти України»).
У своєму спільному висновку № 588/2010 щодо Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Венеціанська комісія та Дирекція з технічного співробітництва Генеральної Дирекції з прав людини та правових питань Ради Європи застерігали Україну, що «…створення трьох різних юрисдикцій, очолюваних трьома касаційними судами, незалежними один від одного, може призвести до чисельних та часто складних колізій юрисдикції. Як мінімум, чого можна очікувати у такій ситуації: створення ефективної системи, наприклад, спеціального суду «колізій» для вирішення таких колізій. Проте, як видається, такої системи не існує» (п. 28).
Дійсно, в європейських країнах функціонують судові органи з вирішення юрисдикційних конфліктів – у Франції таким органом є Трибунал із конфліктів, у Німеччині – Сенат вищих судів. В Україні діє найвища судова установа – Верховний Суд України, який має повноваження розглядати справи всіх юрисдикцій у спорах, які виникають у державі та розглядаються судами. А тому в нашій державі немає необхідності створювати ще один, окремий судовий орган для вирішення колізій юрисдикції, адже природно, що це завдання виконуватиме Верховний Суд України.
Змушені констатувати на власному досвіді, що побоювання щодо виникнення в Україні колізій юрисдикції справдилися, з такими труднощами ми стикнулися, й Україна одержала розвиток юрисдикційних конфліктів. Не заглиблююсь у аналіз, але пригадаю розглянуту Європейським судом з прав людини справу «Мосендз проти України». За обставинами цієї справи яскраво видно, що судова система України при такій розлогій, широкій мережі судів різних юрисдикцій зіткнулася з ситуацією, коли жоден із судів не побажав вирішити спір по суті. Громадянка вичерпала всі національні засоби юридичного захисту, але юрисдикційний конфлікт так і не було вирішено. У результаті Європейський суд з прав людини констатував, що Україна не забезпечила розгляду звернення свого громадянина в суді по суті.
На нашу думку, цю проблему слід вирішувати на законодавчому рівні шляхом визначення єдиного органу, повноважного забезпечувати однакове застосування норм і процесуального закону, а не лише матеріального.
Виправляти судові помилки, які система вже допустила, безумовно потрібно. Але варто теж замислитися над можливістю запровадження механізмів, які повинні запобігати можливим судовим помилкам, наперед спрямовувати судову практику у правильне русло, не очікуючи, поки судова система почне припускатися судових помилок. Способи такого «превентивного» забезпечення єдності судової практики можна прослідкувати, якщо звернутися, наприклад, до Закону України «Про захист прав споживачів». Цим законом передбачено норму про можливість звернення до суду з позовами на захист інтересів невизначеного кола осіб. Такі процедури звернення до суду з груповими позовами на захист певної групи конкретно визначених осіб або в інтересах невизначеного кола осіб існують у багатьох державах світу – Франції, Німеччині, Японії, Австралії, Китаї, Канаді… Ми в Україні загрозливо часто стикаємося з проблемою «спалаху» однотипної категорії справ, яких не десятки, не сотні, а тисячі і навіть десятки тисяч.
Ще свіжа в пам’яті категорія справ із так званих «соціальних» спорів про перерахунок пенсій дітям війни, чорнобильцям, афганцям, а перед тим була не менш розлога категорія справ про перерахунок військових пенсій, а ще до того – про перерахунок допомоги вчителям тощо. На превеликий жаль, до сьогоднішнього дня ці приклади нічому не навчили нашого законодавця. Той же Закон України «Про захист прав споживачів» містить норму про можливість звернення до суду з позовами на захист інтересів невизначеного кола осіб, але не передбачає ні конкретних механізмів чи порядку, ні суб’єктів звернення, не визначає правової природи рішення у такій справі, не дає відповіді на питання про правову природу похідних позовів осіб, які мають такий самий статус, як і особа, яка звернулася до суду в інтересах невизначеного кола осіб, щодо яких вже ухвалено рішення. Переконаний, що ця проблема досить серйозна та потребує глибокого аналізу й вивчення практики європейських країн, у яких такі процедури існують.
Варто звернути увагу ще на одну, можливо, і не популярну на сьогодні, пропозицію. У законопроекті, який був спрямований на запровадження додаткових механізмів забезпечення єдності судової практики (№ 3356), передбачалася процедура так званого преюдиційного запиту. Зауважу, що така процедура існує у Франції, передбачається у договорі про функціонування Європейського Союзу. Люксембурзький суд (суд Європейського Союзу) передбачає, що суд кожної держави – члена Європейського Союзу має право, а найвища судова установа країн – членів Європейського Союзу зобов’язана звернутися до суду Європейського Союзу, перш ніж застосовувати норми європейського права для того, щоб він витлумачив, як цю норму застосовувати. І його роз’яснення є обов’язковим для всіх судів країн – членів Європейського Союзу. Таку справу суд Європейського Союзу розглядає з витребуванням конкретної справи, з викликом сторін, і не вирішує справу по суті, а лише дає тлумачення норми права, яка підлягає застосуванню при розгляді судом конкретної справи.
Звернемося до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а саме до протоколу № 16. Протокол новий, ще не ратифікований державами – членами Ради Європи, але містить важливі норми. У ньому пропонується державам-членам Ради Європи звертатися з консультативними запитами до Європейського суду з прав людини для того, щоб отримати тлумачення норми Конвенції, яку має застосувати національний суд при вирішенні конкретної справи. Чи ратифікують цей протокол держави – члени Ради Європи, ще не відомо, та й у самому Європейському суді з прав людини ця процедура сприймається дуже неоднозначно.
Не була схвально сприйнята процедура преюдиційного запиту і нашими законодавцями, а також і нашим суспільством. Законопроекту № 3356 вже немає, на його заміну було запропоновано інший законопроект № 2203-1, в якому відсутня пропозиція запровадження в Україні процедури преюдиційного запиту. Логіку законодавця можна зрозуміти, адже він прагне убезпечитися від помилки введення механізму, що недостатньо вивчений й щодо якого поки немає певності в його ефективності в умовах наших реалій.
Проте вважаю, що можливість запровадження процедури преюдиційного запиту заслуговує на те, щоб уважно і прискіпливо її вивчити. Один із наших найближчих сусідів – Молдова вже запровадила у своєму національному законодавстві подібну процедуру консультативного запиту, і, на моє переконання, відмовлятися від такої процедури в Україні передчасно.
Іншими повноваженнями, якими, на нашу думку, можна було б забезпечувати єдність судової практики в Україні, є повноваження непроцесуального характеру. Насамперед, це можливість надання роз’яснень шляхом ухвалення постанов Пленуму Верховного Суду України. Питання про наділення Верховного Суду України такими повноваженнями вже неодноразово обговорювалось і неоднозначно сприймається в нашому суспільстві. Крім того, і європейські колеги з пересторогою ставляться до таких пропозицій і вважають, що це порушуватиме принцип поділу влади.
Проте наші пропозиції не є подібними до ситуації, що склалася, наприклад, у Республіці Казахстан, де роз’яснення Пленуму Верховного Суду є нормою права. У такому разі дійсно судовий орган перебирає на себе повноваження законодавчого, чим створюється дисбаланс між органами державної влади. Натомість суди як органи судової влади повинні здійснювати правосуддя, а тому наша пропозиція полягає в наданні Пленуму Верховного Суду України права надавати роз’яснення судам, але позбавити їх обов’язкової сили, залишити силу рекомендаційного характеру. Видається, що авторитету самого Верховного Суду України достатньо для того, щоб лише у такий спосіб — шляхом ухвалення рекомендаційних роз’яснень — спрямовувати судову практику у правильне русло. Як засвідчують наші українські реалії — це виправдовує себе. Хоча з 2010 року Верховний Суд України не ухвалює роз’яснень Пленуму, але ті постанови, які ухвалювалися раніше, впродовж 80–90-х років, досі є затребуваними, їх використовують і судді у практичній діяльності, і науковці, які займаються вивченням судової практики та законодавства. Такий позитивний досвід, на нашу думку, варто зберегти. Тим більше, дещо позбавлена логіки система, де три касаційних суди мають повноваження приймати постанови пленумів, а Верховний Суд України (той орган, до повноваження якого віднесено забезпечення єдності судової практики) такого інструменту не має.
Побоювання європейських колег зрозумілі. Але й ми можемо зрозуміти, наприклад, суддів Франції, де такої процедури немає, адже Цивільний кодекс Франції, так званий Кодекс Наполеона, прийнято у 1804 році. Ми можемо зрозуміти Австрію, де так зване Цивільне уложення Австрії прийнято у 1812 році, Німеччину, Цивільне уложення якої прийнято 1896 році і є чинним до сьогоднішнього дня. У зазначених країнах століттями напрацьований значний пласт судової практики, вона є настільки усталеною, що надавати певні додаткові роз’яснення шляхом прийняття вищими судами роз’яснювальних документів (постанов пленуму), напевно, таки дійсно немає потреби.
У нашій державі ситуація зовсім інша. Наприклад, у Цивільний кодекс України за 10 років його дії 88 разів вносилися зміни (20 разів лише у 2010 році). Національне законодавство в Україні є нестійким, непослідовним, розбалансованим, часто суперечливим, одна норма не узгоджується з іншою, а самі норми викладені так, що можуть бути розтлумачені в кілька різних способів. Тож, безумовно, для судів в Україні роз’яснення найвищого судового органу потрібні. В Європі теж існує подібна процедура, наприклад, в Іспанії найвища судова установа перевіряє судові рішення, якщо суд нижчого рівня застосував норму права, прийняту упродовж останніх 5 років. Це робиться для того, щоб найвища судова установа перевірила правильність застосування цієї норми, витлумачила, як правильно застосовувати судам норму в подальшому, щоб спрямувати надалі судову практику у правильне русло.
У наших умовах такої нестійкості, нестабільності національного законодавства це є вкрай виправданим. До слова, подібне повноваження Верховного Суду України не суперечитиме європейським стандартам, оскільки Консультативна рада європейських суддів у своєму висновку від 2008 року № 11 теж рекомендує країнам — членам Ради Європи надавати роз’яснення судам нижчого рівня для того, щоб забезпечувати однакове застосування норм права.
Проте щоб Пленум Верховного Суду України надавав свої роз’яснення, необхідно провести титанічну роботу, яка цьому передує. Насамперед, це робота зі статистичними даними, моніторинг категорій справ, що розглядаються судами в регіонах, виявлення труднощів у судів із застосування норм права, про що може свідчити високий відсоток скасованих судових рішень.
За результатами цього дослідження Верховний Суд України повинен мати можливість вивчення судової практики з виїздом на місця. На сьогодні, коли судова система розглядає 5 мільйонів справ у рік, Верховний Суд України розглядає лише близько 750-и, що становить близько 0,01 % від загальної кількості розглянутих судами справ. Тобто Верховний Суд України відірваний від системи, не володіє інформацією про тенденції розвитку судової практики, а в процесуальний спосіб перегляду справ об’єктивно позбавлений можливості забезпечити однакове застосування судами норм права. Тож убачаємо необхідність відновлення того повноваження, яке існувало раніше, – це вивчення судової практики з виїздом на місця, в регіони, проведення узагальнення судової практики, й за результатами узагальнення судової практики – підготовка для судів роз’яснень у формі постанов Пленуму Верховного Суду України.
Водночас, у Верховного Суду України є й інші повноваження, які варто максимально активізувати. Це – можливість і необхідність участі суддів Верховного Суду України в діяльності Національної школи суддів України, читання лекцій суддям і роз’яснення правових позицій Верховного Суду України. Способом спрямування судової практики в єдине, правильне русло можна визнати й підготовку науково-практичних, фахових статей у юридичних спеціалізованих виданнях і насамперед – в офіційному друкованому органі Верховного Суду України журналі «Вісник Верховного Суду України». Такі статті, як на мене, будуть особливо корисними, підготовлені у співавторстві з представниками юридичної науки, а тому розкриватимуть і теоретичні проблеми юридичної науки, і проблеми практичного застосування законів.
Підсумовуючи, констатую, що проблеми щодо забезпечення єдності судової практики в Україні існують, і не одна, а тому нашому законодавцю є над чим працювати. Хочеться сподіватися, що законодавець дослухається до нас, і ми спільно запропонуємо нашому суспільству дієві механізми, які б забезпечували єдність судової практики всіма судами України.
(c) Закон і Бізнес
_03_03.png)
