Задовольнитися заставою

 Відповідно до законодавчої ініціативи позичальник у разі передання майна в забезпечення виконання кредитного договору має нести ризики тільки в межах предмета застави. Якщо ж кредитодавець не в змозі задовольнити свої вимоги за рахунок його реалізації, звернення стягнення на інше майно не допускається.

Урівняти в такий спосіб права кредитора й позичальника, а також збалансувати ризики, які несуть учасники кредитних правовідносин, пропонує народний депутат Віталій Немілостівий у своєму проекті «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (№5097).

Як відзначається в пояснювальній записці, поширеними є випадки, коли кредитодавець (банк) звертається до суду з вимогою до боржника як про стягнення кредитної заборгованості, так і про звернення стягнення на предмет застави. До таких справ належать також спори, коли банк намагається стягнути кредитну заборгованість після винесення судом рішення про звернення стягнення на предмет застави, або ж навпаки. Нардеп зауважує, що наразі суди нерідко ухвалюють протилежні за змістом рішення. Одні дотримуються позиції, що вимоги про стягнення заборгованості за кредитним договором та вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки, що забезпечує виконання того самого кредитного договору, є подвійним стягненням, а тому задоволенню не підлягають. Тобто банку належить право вибору способу судового захисту — або дострокове стягнення кредиту, або звернення стягнення на предмет іпотеки.

Однак існує й протилежна судова практика. Так, суди вказують, що реалізація особою права на захист не може залежати від використання нею інших засобів правового захисту. Із цього можна зробити висновок, що наявність судового рішення про стягнення кредитної заборгованості не виключає права на звернення стягнення на предмет іпотеки.

На думку автора ініціативи, це призводить до нерівності прав кредитодавців та позичальників, що значно погіршує становище останніх і є порушенням їхніх конституційних прав. До того ж згідно з ч.1 ст.1 Цивільного кодексу цивільні відносини засновані на юридичній рівності їх учасників. А відповідно до ст.6 Господарського кодексу рівний захист державою всіх суб’єктів господарювання є одним із загальних принципів господарювання в Україні.

Нардеп уважає, що тривалі строки реалізації заставного майна, відсутність покупців на нього, будь-які інші перешкоди, що не дозволяють банку своєчасно отримати задоволення свої вимог за рахунок предмета застави, не можна вважати обгрунтованими підставами для заявлення одночасно й інших вимог зі стягнення заборгованості з подальшим накладенням арешту на інше майно позичальника. Водночас одним з основних видів банківських операцій є кредитні операції (ч.1 ст.339 ГК), які полягають у розміщенні банками від свого імені, на власних умовах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб (позичальників) та громадян. В.Немілостівий відзначає, що для зниження ступеня ризику банк надає кредит позичальникові під певні гарантії, зокрема під заставу належного позичальникові майна. Тобто, з одного боку, банк має право попередньо вивчити стан господарської діяльності позичальника, його платоспроможність та спрогнозувати ризик непогашення кредиту (ст.346 ГК). З другого боку, відповідно до ч.5 ст.49 закону «Про банки і банківську діяльність» він зобов’язаний при наданні кредитів дотримуватись як основних принципів кредитування, у тому числі перевіряти кредитоспроможність позичальників та наявність забезпечення кредитів, так і встановлених Національним банком вимог щодо концентрації ризиків.

Отже, кредитодавець як суб’єкт господарювання зобов’язаний оцінити всі ризики, які несе у зв’язку з укладенням такого правочину, в тому числі пов’язані з можливим невиконанням позичальником своїх зобов’язань щодо повернення кредиту та можливість задоволення своїх вимог за рахунок саме цього заставного майна. Зі свого боку позичальник, передавши в заставу майно, забезпечив неповернення кредиту або інше порушення своїх договірних зобов’язань саме переданим у заставу рухомим або нерухомим майном.

З огляду на це нардеп пропонує задля захисту інтересів позичальника та уникнення такої ситуації, за якої фактично відбувається подвійне стягнення заборгованості з боржника, внести зміни до законів «Про іпотеку» та «Про заставу». Зокрема, встановити, що «заставодержатель (іпотекодержатель) вправі задовольнити свої вимоги за зобов’язанням виключно шляхом звернення стягнення на предмет застави (іпотеки). Звернення стягнення на інше майно боржника не допускається».

Введення в дію таких норм, які матимуть імперативний характер, на думку ініціатора внесення змін, дозволить урівняти права позичальника та права кредитодавця, «що буде в повній мірі відповідати таким засадам цивільного законодавства, як справедливість, добросовісність і розумність».