Іноземні експерти, не втомлюючись, наполягають на необхідності корінних змін у правовій системі Україні. І більшість їхніх порад стосується механізмів реформування насамперед судової влади. Керівник проекту USAID «Справедливе правосуддя» Девід ВОН переконаний, що українському законодавцю та громадськості треба запасатися терпінням і змінювати обличчя країни поступово. А уникнути помилок, на його думку, допоможе досвід держав, які пройшли подібні соціально-політичні пертурбації.
«Працювати в Україні найцікавіше»
— Пане Девіде, проект «Справедливе правосуддя» функціонує в Україні вже близько 9 років. Як змінилася судова система в державі? Чи наблизився рівень судочинства до міжнародних стандартів?
— З Україною мене пов’язує довга історія. Саме тут у 1990-х я вивчав російську мову й гадки не мав, що через 20 років повернуся вже до демократичної держави. Після цього в Сполучених Штатах отримав диплом юриста й практикував кілька років у Нью-Йорку. Та незабаром по лінії Американської асоціації юристів мені випала унікальна можливість працювати над вивченням правових систем світу.
Моя кар’єра, пов’язана з реформуванням правових систем, розпочалася у 1997 році в Казахстані. Попри те, що я встиг попрацювати у 15 країнах світу на 4 континентах, можу з упевненістю сказати, що працювати в Україні найцікавіше. Переконаний, що незалежна, підзвітна та прозора судова система є наріжним каменем демократичного суспільства. Вона сприяє соціальному та економічному розвитку шляхом підвищення інвестиційної привабливості держави через усталеність правових механізмів. Підприємці, як і прості громадяни, зацікавлені у швидкому, справедливому та прозорому розгляді їхніх справ.
Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) уже багато років фінансує наш проект. Ми зосереджуємо свою увагу на вдосконаленні українського правового поля у відповідності до міжнародних стандартів; допомагаємо нашим партнерам забезпечити прозорість і справедливість у питаннях добору кандидатів на суддівські посади та дисциплінарної практики стосовно суддів. Велика увага приділяється покращенню адміністрування й управління судом, а також підвищенню професійного рівня суддів та працівників апарату. Натомість найбільш важливим аспектом уважаю залучення громадянського суспільства до процесу реформування судової системи. USAID дотримується цілісного підходу до реформування. Тобто ми співпрацюємо як із судами, котрі надають свої послуги населенню, створюючи в такий спосіб пропозицію, так із суспільними інститутами, які формують запит і є споживачами цих послуг.
Розглядати ці дві сторони окремо неможливо, адже суди не існують у державі самі по собі, а потрібні громадянам для захисту їхніх прав. І, що важливо, саме ці питання містяться в угоді про асоціацію з Європейським Союзом. Ми зосереджуємося на підвищенні поваги до демократичних принципів врядування, серед яких — верховенство права, дотримання прав людини та фундаментальних свобод. Приємно, що за цими напрямами Україна досягла певних успіхів.
По-перше, значно покращено процес добору суддів. Тепер він став прозорішим та об’єктивнішим і грунтується виключно на особистих досягненнях кандидатів. Тобто до системи тепер є шанс потрапити найкращим з претендентів. Цей процес уперше в Україні передбачає загальнонаціональне анонімне тестування, яке проходять усі юристи, які бажають стати суддями. За час дії положень закону «Про судоустрій і статус суддів» 942 кандидати були призначені на посади суддів за новою вдосконаленою процедурою добору.
По-друге, ми свого часу зробили внесок у поліпшення процесу притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності. Нині існує стандартна форма скарги на неналежну поведінку судді. Ця форма доступна на веб-сайті Вищої кваліфікаційної комісії суддів. Окрема увага приділялася питанням суддівської етики. В 2013 році ХІ з’їзд суддів затвердив нову редакцію Кодексу суддівської етики, який регулює поведінку суддів не тільки в залі засідання, а й поза його межами й більш відповідає міжнародним стандартам, зокрема Бангалорським принципам поведінки судді, схваленим резолюцією ООН. Для того щоб поведінка українських суддів відповідала етичним нормам, у Раді суддів створено комітет із суддівської етики, який даватиме тлумачення положень кодексу та поради суддям щодо їх дотримання. До речі, он-лайн-курс із суддівської етики, розроблений за підтримки нашого проекту, наразі викладається і в Національній школі суддів і надзвичайно популярний серед законників.
Сприяє проект і розвитку програми автоматизації роботи судів, яка допомагає заощадити час працівників системи та державні кошти. Одним з елементів цього процесу є встановлення в судах інформаційних кіосків, завдяки яким відвідувачі суду можуть оперативно отримати необхідну їм інформацію, в тому числі й зразки процесуальних документів. Як експеримент ми також установили у 42 судах такі кіоски з новою функцією платіжного термінала. Це дозволить одразу сплатити судовий збір, не відвідуючи банківської установи.
Є в США відомий вираз: «Відсутність планування є запланованим провалом». Якщо ви не знаєте, куди йдете, то ніколи туди не прийдете, тому надзвичайно важливим документом, розробленню якого сприяв проект USAID «Справедливе правосуддя», став «Стратегічний план розвитку судової влади на 2013—2015 роки» — перша стратегія, підготовлена самою судовою владою і затверджена у лютому 2013 року на з’їзді суддів.
«Знання законодавчої бази для якісного відправлення правосуддя недостатньо»
— Ви неодноразово наголошували на необхідності постійного вдосконалення фахового рівня суддів. Яку роль у навчанні має відігравати Національна школа суддів?
— Судді не можуть правильно застосовувати законодавство без його належного розуміння. Тому важливо, щоб вони мали змогу отримати поглиблене навчання, аби згодом на належному рівні виконувати свої обов’язки. Постійний професійний розвиток є гарантією незалежності та безсторонності судді, передумовою зростання поваги до суду й судової системи з боку громадськості.
Національна школа суддів, яка відповідає за підготовку законників, повинна мати у своєму портфелі сучасні програми, які б дозолили працівникам системи набувати нових навичок та зміцнювати вже сформовані. Ми допомогли школі розробити кілька навчальних програм. Хочу наголосити, що програми хоч і розроблялися за допомогою іноземних експертів, але і тісній співпраці з українськими колегами. Паралельно також були підготовлені кадри, які викладатимуть ці програми.
— Подібні школи працюють в країнах Європи та США? В чому, на ваш погляд, полягає відмінність навчання?
— У західних країнах вони відрізняються своєю організацією. Деякі з них функціонують як окремі установи, інші — як підрозділи певних структур: Вищої ради юстиції чи Верховного Суду. особливість полягає в тому, що ці установи намагаються вдосконалювати не тільки знання й навички суддів і працівників апарату, а і якість правосуддя та роботи суду.
— А як часто служителі Феміди мають підвищувати свою кваліфікацію з огляду на міжнародні тенденції?
— Почнімо з того, що європейські країни в цьому питанні дещо випереджають США. Рада Європи, наприклад, рекомендує, щоб початкове навчання (або спецпідготовка суддів, призначених на посаду вперше) було обов’язковим, а регулярне підвищення кваліфікації тих суддів, які працюють, здійснювалося б на добровільній основі. Але в деяких випадках Рада Європи все ж наполягає, аби підвищення кваліфікації проходили й ті судді, які вже працюють, переважно тоді, коли суддя переходить до суду іншої юрисдикції.
Цікаво, що до 2010 року початкової підготовки суддів в Україні не існувало. Й тут держава зробила крок уперед, закріпивши на законодавчому рівні обов’язковість спецпідготовки тривалістю спочатку 6 місяців, а з березня 2015 року — один рік. Що стосується інших країн, то єдиного підходу до строків такої підготовки не існує. Так, у Франції вона триває 2 роки 7 місяців, в Австрії — 4 роки, Нідерландах — 6, Румунії — 2, Грузії — 14 місяців. Тобто, як бачите, в більшості країн підготовки, коротшої за рік, немає.
У США початкової підготовки суддів узагалі не існує, можливо, через те, що є багато різних систем добору суддів. Так, у 38 штатах їх обирають виборці, в решті 12-ох — призначаються губернатором або комісією з добору суддів, до якої в окремих випадках уходять представники громадськості, юристи та судді. Федеральна система добору суддівських кадрів зовсім інша. Якщо людина хоче стати федеральним суддею, вона повинна бути номінована на це Президентом після попередньої довготривалої перевірки ФБР. Після цього Сенат розглядає кандидатуру й голосує щодо призначення. На перший погляд така система видається складною, втім, вона працює.
У разі призначення особи на посаду федерального судді в деяких штатах проводяться курси підготовки, які фахівці жартома називають «курси суддів-малюків». Однак малюками цих осіб навряд чи можна назвати: всім їм переважно більш як 50 років (усміхається). Взагалі дуже рідко ви можете знайти у США суддю, молодшого за 40 років, тому що, як правило, ця посада стає вершиною правничої кар’єри після довгих років юридичної практики. Думаю, що саме завдяки цьому професія судді в Америці є такою престижною.
Хоча в нас немає підготовки суддів-початківців, утім, навчанню професійних суддів у США приділяється велика увага. Це навчання, спрямоване на розвиток практичних навичок. Адже просто знання законодавчої бази для якісного правосуддя недостатньо. У нас запроваджені курси з альтернативного вирішення спорів, комунікацій, управління судовим процесом (у тому числі в стресових ситуаціях). Це супутні навички, без яких ефективно здійснювати правосуддя неможливо.
— А ви можете назвати приблизну кількість суддів у США?
— У нас існує 51 система добору суддів (за кількістю штатів, а також єдина федеральна система). Отже, в США працюють десь 2000 федеральних суддів і магістратів. А в судовій системі штатів налічується приблизно 28000 суддів. Тобто загалом судовий корпус становить близько 30000 законників.
— А які органи мають опікуватися суддівськими кадрами? Чи доцільно, на ваш погляд, державі утримувати ВККС і ВРЮ?
— Цілком очевидно, що необхідно усунути дублювання функцій цих органів, адже воно забирає як час, так і ресурси бюджету. Тому доцільно розглянути це питання й в контексті конституційної реформи об’єднати ці установи в єдиний орган. Або створити дві установи з чітко розділеними функціями. Рішення — за Урядом України.
Головне — уникнути дублювання та покращити ефективність роботи.
«У сучасному світі існує тенденція до спеціалізації в судовій системі»
— Протягом року наша держава перебуває у стресовому стані — на зламі епох, інтересів, шляхів. З огляду на це якого реформування потребує сучасна судова влада? В чому, на вашу думку, воно має полягати?
— Одним з найважливіших процесів, до якого українська держава вже долучена, є реформування Конституції. Повноцінна судова реформа неможлива без унесення змін до Основного Закону. Дуже важливо якісно змінити склад ВРЮ, аби привести функції цього органу до європейських і міжнародних стандартів. Існує також європейський стандарт, який забороняє Президенту створювати й ліквідовувати суди. Цей процес повинен регулювати виключно закон, ухвалений парламентом.
Крім того, суддівський імунітет повинен мати певні межі. За свої вчинки поза стінами суду володарі мантій повинні нести таку ж відповідальність, як і звичайні громадяни. Проте вони повинні мати функціональний імунітет, тобто захист від звільнення чи покарання за ухвалені рішення, якщо в їхніх діях не було злочинних намірів.
Необхідно також мінімізувати роль Президента й парламенту в процесі призначення та переведення суддів, так само як зменшити або скасувати 5-річний термін призначення на посаду вперше. І, що найбільш важливо, в Конституції потрібно визнати право громадян на справедливий, неупереджений судовий розгляд їхніх справ.
Що стосується добору, то для покращення й підвищення якості цього процесу необхідно визначити перелік компетенцій, якими має володіти претендент на посаду судді. Закон «Про забезпечення права на справедливий суд» передбачає такі компетенції, але тільки в рамках оцінювання. Ми пропонували б використовувати такі критерії й під час добору кандидатів на посаду судді.
Вже йшлося про те, що знання права недостатньо. Кандидат повинен продемонструвати, чи спроможний він багато працювати, чи володіє комунікаційними навичками, чи може бути безстороннім. Для членів ВККС цей перелік слугуватиме об’єктивним критерієм оцінки кандидатів. Не завадить і самоаналіз за цими критеріям юристам-претендентам. Здається, в законі міститься близько 10 таких компетенцій. Утім, пам’ятаю, як у липні 2009 року ми зібрали представників парламенту, Верховного Суду, ВРЮ та інших зацікавлених сторін саме для визначення переліку компетенцій. Чи можете ви вгадати, скільки компетенцій і якостей було тоді запропоновано?
— Несподіване запитання. Двадцять?
— Ні (всміхається) — 95, хоча багато з них були схожі. Там, наприклад, серед особистих якостей було навіть запропоновано вміння правильно добирати друзів або бути лаконічним. Це дуже великий крок уперед, що закон нарешті містить цей перелік.
— Чи виправдана, на вашу думку, наявність спеціалізованих судів? Як це впливає на якість судочинства взагалі?
— У сучасному світі існує тенденція до спеціалізації в судовій системі, адже справи стають складнішими. У США є два підходи до цього питання. Існують окремі суди з розгляду податкових спорів, справ щодо банкрутства, митних справ, а деякі штати створили господарські суди. Та найбільш поширеною практикою є створення спеціалізації всередині суду. В загальному суді можуть створюватися відділи з розгляду сімейних справ або справ неповнолітніх.
Проте в Америці відсутня спеціалізація на всіх рівнях. Вона існує лише на початковому етапі в першій інстанції. Оскарження рішень відбувається в загальному суді. Але це вже має бути рішення України. І так само щодо трьох- чи чотирьохланкової системи судів.
«До приїзду в Україну я не мав уявлення про значення терміна «люстрація»
— Законодавець запропонував суддям відновити довіру до них і задля цього прийняв аж 3 закони: «Про відновлення довіри до судової влади», «Про очищення влади» та «Про забезпечення права на справедливий суд». Чи відбувалися подібні процеси в Європі та США? Як там суспільство ставиться до суддів?
— Це питання повертає мене ще до одного засвоєного уроку. До приїзду в Україну я не мав уявлення про значення терміна «люстрація». І вперше це слово з’явилося в моїй лексиці у 2013 році, коли в спілкуванні з представниками парламентської опозиції зайшла мова про шляхи покращення роботи судової системи. Ось тоді мені й довелося зазирнути в словничок та вивчити значення цього слова.
Цікаво, що в часи Римської імперії воно означало духовне очищення, а політичного забарвлення набуло в ХХ ст., зокрема в процесі денацифікації в Німеччині після Другої світової війни. Із часом цей термін став широко використовуватися у Центральній та Східній Європі під час переходу від тоталітарного комуністичного режиму до демократичного.
Що стосується повоєнної Німеччини, то тоді, очевидно, відбувся найшвидший процес люстрації, який повністю завершився за 2 роки. До правосуддя не допускалися ті законники, які хоч якось були пов’язані зі службами безпеки. Ми також вивчали досвід й особливості люстраційних процесів у Польщі та Чехії. Усі ці дослідження допомогли зрозуміти, що необхідно відрізняти люстрацію, яка є політично-адміністративним процесом, від кримінального процесу, тобто переслідування за вчинення кримінальних дій.
Якщо особа скоїла посадовий злочин, наприклад зловживаючи повноваженнями й порушивши права людини, то її дії можуть підпадати під кримінальне законодавство. Але якщо відбувається політичний чи адміністративний процес, то це — люстрація. І його здебільшого не можуть оминути ті держави, котрі, як ви зауважили, перебувають на перехресті епох, — у переході від однієї системи врядування до іншої.
Україна опинилася в унікальній ситуації, але вона може дотримуватися тих стандартів проведення люстрації, які були встановлені інститутами Ради Європи — Парламентською асамблеєю Ради Європи та Європейським судом з прав людини. Зокрема, в частині створення незалежного люстраційного органу, до складу якого увійшли б особи, яких поважає і котрим довіряє суспільство. У Польщі такий орган має назву «Інститут національної пам’яті», а в Чехії — «Інститут дослідження тоталітарних режимів».
Ще один урок — це встановлення чітко визначених процедур і критеріїв люстрації. Особи, що підпадають під неї, повинні мати доступ до доказів у їхніх справах, право захищатися і право оскаржити рішення люстраційного органу в суді. І дуже важливе в цьому процесі те, що перевірка суддів повинна здійснюватися обережно й ретельно, аби не порушувати принципи суддівської незалежності. Тому зараз актуальні дискусії довкола можливості вилучення положень про перевірку суддів із закону «Про очищення влади» та застосування до них тільки закону «Про відновлення довіри до судової влади».
Все ускладнюється й тим, що в громадян немає чіткого розуміння як щодо самого процесу люстрації, так і стосовно категорій осіб, котрі повинні через нього пройти. Тому вкрай необхідно залучати громадянське суспільство й проводити із цього приводу дуже чітку інформаційно-освітню роботу. Це дозволить підвищити рівень довіри громадян до процесу люстрації й попередити в майбутньому будь-які сумніви щодо правильності його результатів.
— Ви кажете, що необхідно розділяти люстрацію та кримінальний процес. Утім, в Україні порушено чимало кримінальних справ через ухвалення суддями неправосудних рішень. Стало відомо, що в США недавно оприлюднили статистику щодо постановлення суддями смертних вироків понад 300 невинним особам. Чи несуть американські судді відповідальність за такі помилки?
— Це повертає нас до питання суддівського імунітету та змагальності судового процесу. По-перше, суддя повинен бути захищеним від переслідування за ті рішення, які ухвалює в справі. Це основний принцип. Якщо суддя допустив помилку, то завжди існує можливість оскаржити вирок у суді вищої інстанції. Справи ж, що передбачають смертну кару, і взагалі кримінальні справи в нас розглядаються з певними особливостями.
У США, як ви знаєте, існує інститут присяжних. І переважно рішення виносять саме вони, а не суддя. В такому випадку вся відповідальність покладається на сторони обвинувачення та захисту — прокурора й адвоката. І виходить, що смертна кара була призначена невинній особі не через недбалість судді, а ймовірно, через некомпетентність захисника. Відповідальним може бути й прокурор, який, можливо, фальшував або використав неналежні докази. Проте це в нас— рідкість. Саме тому, що в нас змагальна система, відповідальність лежить на захисникові, він мав переконати присяжних у тому, що його клієнт не винен або що були обгрунтовані сумніви в доказах щодо його вини.
Проте в Америці, як у будь-якій країні, трапляються випадки поганої поведінки суддів. Є в нас усунуті від посад судді-хабарники, а також ті, хто вдавався до фізичних нападів. Але всі вони притягнуті до відповідальності й відбувають покарання у в’язниці.
«Норми права повинні викладатися зрозумілою мовою та мати однакове застосування»
— Чи достатньо незалежними від зовнішнього тиску є нині суди? Що, на ваш погляд, є головною ознакою незалежності суддів?
— Насамперед з’ясуємо, що означає принцип верховенства права в цьому контексті. І це питання можна висвітлити з точки зору американських традицій, європейських стандартів та українських особливостей.
Суддівська незалежність є однією зі складових принципу верховенства права, який передбачає такий аспект, як доступність законів для громадськості. Норми права повинні викладатися зрозумілою мовою, мати однакове застосування та бути стабільними. Для американської правової системи важливим елементом, як я уже зауважив, є суд присяжних. До нашої конституції дуже рідко вносилися зміни. Зараз я вам скажу точну їх кількість (бере з полиці конституцію США). Ми маємо 27 поправок, 10 з яких є біллем про права і внесені одночасно. Також дуже важливо, що в нас є експансивний підхід до прав обвинуваченого, зокрема в тому, що основний тягар доведення вини лежить на стороні обвинувачення.
Крім того, з питанням суддівської незалежності пов’язаний чіткий розподіл гілок влади, наявність системи противаг і стримувань. Можете не сумніватися: якщо рішення прийняте в суді США, то воно буде виконане. Це частина нашої традиції верховенства права. Виконання всіх судових рішень надає престижу судовій системі й утримує довіру до неї з боку суспільства на належному рівні.
Але наша система також має виклики. Останнім часом суди на рівні штатів обмежені бюджетними асигнуваннями. Траплялись випадки, коли деякі з них в умовах скорочення надходження державних коштів змушені були закриватися і працювати на один день менше. Окремі установи скоротили свій штат. Та принаймні зараз американська економіка пішла вгору, і частину обмежень скасовано.
Що стосується розуміння верховенства права в Європі, то тут важливими є повага до авторитету суду, право громадян на незалежний, безсторонній і справедливий судовий розгляд справи в розумні строки, а також принцип правової визначеності й передбачуваності.
Ще серед факторів, які впливають на посилення суддівської незалежності, — ефективне судове адміністрування та наявність дієвої системи суддівського самоврядування. Та, мабуть, найважливіше — контроль судів щодо надходження бюджетних коштів. У багатьох країнах суди не ведуть переговори з урядом стосовно розміру свого фінансування. Весь бюджет, який парламент виділив судовій системі, розподіляється нею самостійно.
— Як повинна бути налагоджена комунікація між судовими установами та суспільством? Чи достатньо відкритими є суди? Чи існують якісь міжнародні стандарти висвітлення роботи судів?
— Тут мені знову хочеться почати цитатою, зокрема англійського лорда Х’юарта —Верховного судді Англії на початку ХХ ст. Він казав: «Правосуддя повинне не тільки здійснюватися, а й очевидно і безспірно виглядати як здійснене». Судова влада має спілкуватися не тільки зі ЗМІ та громадянами, а й з неурядовими організаціями та іншими гілками влади.
Зараз існує низка інструментів для цього. Назву принаймні 2 з них, які ми застосовували в Україні. Перший — проведення опитування відвідувачів суду. Цей інструмент рекомендований РЄ. Ми почали вивчати, які є методології такого опитування, й вирішили запозичити досвід Індії та провести опитування громадян за допомогою карток громадянського звітування. Там вони використовувалися для визначення рівня задоволеності населення послугами місцевих адміністрацій. А ми вперше у світі пристосували їх для опитування відвідувачів суду.
Це з’ясування думки було спрямоване на налагодження партнерських взаємин між судами та неурядовими громадськими організаціями, які саме і проводять опитування в судах. І якщо на першому етапі, у 2009 році, в такій пілотній програмі взяли участь 11 судових установ України, то у 2015-му планується залучити до процесу вже понад 180 судів у 12 регіонах країни.
Багатьом судам таке анкетування допомогло покращити роботу. Цікавим є те, що певною мірою оптимізація діяльності суду взагалі не вимагала витрати коштів. Наприклад, в одному із судів громадяни скаржилися на те, що інформація на стендах була розміщена дуже високо, і вони попросили змістити її. Прохали відвідувачі й не зачиняти канцелярію з 13:00 до 14:00, адже саме в цей час багато з них також мають перерву і можуть використати її для того, щоб подати документи. Була пропозиція, аби співробітники цього відділу працювали позмінно. Громадяни порекомендували, щоб у суді була відчиненою хоча б одна вбиральня, бо, як виявилося, їх замикають на ключ. Працівники суду ніколи цього не помічали, адже дивилися на потреби з точки зору зручності для себе, а не для відвідувачів.
Зауважу, що ті керівники, які дозволили провести опитування у своїх установах і не побоялися виявити недоліки, є справжніми лідерами системи. Отже, можна дійти висновку, що ті суди, котрі активно спілкуються з відвідувачами і вживають заходів щодо покращення роботи на основі їхніх рекомендацій, урешті-решт отримують найвищий рівень задоволеності громадян порівняно з більш «закритими» установами.
Другий інструмент — це комунікація судів з громадськістю. Багато людей ніколи не були в суді, але в них вже сформована негативна думка, і цю думку формують переважно ЗМІ. Тому суди повинні не тільки проводити інформаційно-освітню роботу серед населення й опрацьовувати комунікаційні стратегії, а й залучати спільноти до інформаційних кампаній. Слушною, на мій погляд, є практика, коли судді розказують про свою роботу у школах. Зараз вона впроваджується і в Україні. Також суди проводять дні відкритих дверей, розміщують більше інформації на своїх веб-сайтах, установлюють інформаційні кіоски.
— Ви маєте 15-річний досвід планування, оцінювання та реалізації проектів судово-правових реформ. Чим зацікавила вас судова влада?
— Суди, на моє переконання, є стрижнем демократичного суспільства. Кожного дня в них фактично відбуваються драми, як у телевізійному шоу. Саме суди є тією останньою інстанцією, куди громадяни звертаються по захист своїх прав. Надають суди людям і можливість захиститися від держави, ця їхня роль дуже важлива в демократичному суспільстві. І це неймовірно цікаво. Тому я залишив свою кар’єру юриста й останні 15 років присвятив розвитку й вдосконаленню судових систем різних країн світу.
Більшість цього часу я працював в Україні. І, що особливо важливо, я бачу прогрес у цьому напрямі. Проблеми в українській державі, безперечно, існують, так само як і в інших країнах. Але вони крок за кроком починають розв’язуватися, що дає нам можливість просуватися вперед. Саме тому USAID підтримує наш проект. Певний прогрес є, але є й цілі, до яких треба йти.
Девід Вон має 15-річний досвід планування, реалізації та оцінювання проектів судово-правових реформ в Європі, Азії, Африці, Латинській Америці.
Працював радником з питань верховенства права Центральноєвропейської та євразійської правової ініціативи Американської асоціації юристів (ABA/CEELI) в Казахстані.
Під час роботи у Вашингтоні здійснював керівництво проектами щодо верховенства права та реформування господарського права, відповідав за надання технічної допомоги проектам в Албанії, Боснії, Вірменії, Грузії, Замбії, Казахстані, Киргизстані, Македонії, Марокко, Нікарагуа та Росії.
Був керівником ініціативи USAID щодо юридичних прав жінок.
З 2006 р. обіймав посаду керівника проекту USAID «Україна: верховенство права», а згодом проекту «Cправедливе правосуддя».
Має ступінь доктора юридичних наук, який отримав у Вашингтонському коледжі права Американського університету у Вашингтоні та ступінь магістра політології та бакалавра русистики, котрий набув у Вермонтському університеті.