Позов, предметом якого є встановлення права на викуп орендованої будівлі та передання відповідних прав щодо неї, не може бути розглянуто за правилами КАС. До такого висновку дійшов ВСУ в постанові від 10 березня 2015 року №21-547а14, текст якої друкує "Закон і Бізнес".
Верховний Суд України
Іменем України
ПОСТАНОВА
10 березня 2015 року м.Київ №21-547а14
Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду у складі:
головуючого — Кривенка В.В.,
суддів: Волкова О.Ф., Гриціва М.І., Коротких О.А., Кривенди О.В., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., Прокопенка О.Б., Самсіна І.Л., Терлецького О.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Закритого акціонерного товариства «Український центр обслуговування пасажирів на залізничному транспорті» (у подальшому змінило назву на Публічне акціонерне товариство «Український центр обслуговування пасажирів на залізничному транспорті») до Фонду державного майна про скасування наказу та зобов’язання здійснити певні дії,
ВСТАНОВИЛА:
У червні 2009 року ПАТ звернулося з позовом до ФДМУ про скасування наказу від 19.03.2009 №400 (у частині виключення з переліку об’єктів державної власності групи А, що підлягають приватизації шляхом викупу, двоповерхової адмінбудівлі площею 897,4 м2, розташованої за адресою: м.Київ, Труханів острів, Паркова дорога, 20а (п.12 наказу), та двоповерхової будівлі площею 557,1 м2, розташованої за адресою: м.Київ, вул. Залізничне шосе, 5б (п.11 наказу), що орендуються ПАТ.
На обгрунтування позову зазначило, що право приватизації шляхом викупу орендованого майна гарантоване йому як належному та добросовісному орендарю п.51 Державної програми приватизації на 2000—2002 роки, затвердженої законом від 18.05.2000 №1723-ІІІ «Про Державну програму приватизації», оскільки відповідно до вимог вказаної норми орендар за згодою орендодавця здійснив за рахунок власних коштів поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об’єкта без завдання йому шкоди, вартістю не менш як 25% залишкової вартості майна.
Крім цього, орган, уповноважений управляти державним майном, — Міністерство транспорту та зв’язку — погодив приватизацію об’єкта шляхом викупу орендарем.
Проте наказом указані об’єкти були виключені з переліку об’єктів державної власності, що підлягають приватизації шляхом викупу.
Окружний адміністративний суд м.Києва постановою від 13.04.2010 в задоволенні адміністративного позову відмовив.
Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 2.11.2011, залишеною без змін ухвалою Вищого адміністративного суду від 22.10.2013, постанову суду першої інстанції скасував та прийняв нову, якою позов задовольнив: скасував наказ у частині виключення з переліку об’єктів державної власності групи А, що підлягають приватизації шляхом викупу, двоповерхової адмінбудівлі площею 897,4 м2, розташованої за адресою: м.Київ, Труханів острів, Паркова дорога, 20а (п.12 наказу), та двоповерхової будівлі площею 557,1 м2, розташованої за адресою: м.Київ, вул. Залізничне шосе, 5б (п.11 наказу), що орендуються ПАТ. Зобов’язав ФДМУ вчинити дії щодо приватизації шляхом викупу ПАТ двоповерхової адмінбудівлі площею 897,4 м2, розташованої за адресою: м.Київ, Труханів острів, Паркова дорога, 20а, та двоповерхової будівлі площею 557,1 м2, розташованої за адресою: м.Київ, вул. Залізничне шосе, 5б.
Суд апеляційної інстанції, з рішенням якого погодився й касаційний суд, задовольняючи позовні вимоги, дійшов висновку, що відмова в приватизації можлива лише за наявності підстав, вичерпний перелік яких передбачений ст.12 закону «Про приватизацію державного майна» від 4.03.92 №2163-ХІІ та ст.7 закону «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» від 6.03.92 №2171-ХІІ, про що також вказано в Рішенні Конституційного Суду від 13.12.2000 14-рп/2000 у справі щодо офіційного тлумачення окремих положень ст.7 закону №2171-ХІІ.
Суд касаційної інстанції також зазначив, що в оскарженому наказі не наведено підстав, передбачених чинним законодавством, у тому числі ст.12 закону №2163-ХІІ та ст.7 закону №2171-ХІІ, на підставі яких орган приватизації має право відмовити в приватизації.
У заяві про перегляд судових рішень ВС Генеральна прокуратура, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції положень ст.12 закону №2163-ХІІ, ст.5 закону «Про залізничний транспорт» від 4.07.96 №273/96-ВР, п.30 ч.1 ст.6 закону «Про управління об’єктами державної власності»від 21.09.2006 №185-V, рішення Ради національної безпеки і оборони «Про забезпечення національних інтересів і національної безпеки у сфері приватизації та концептуальні засади їх реалізації» від 15.02.2008, введене в дію Указом Президента від 6.03.2008 №200/2008, просить скасувати ухвалу ВАС від 22.10.2013 та ухвалити нове рішення — про відмову в задоволенні позову.
На обгрунтування заяви Генпрокуратура послалася на ухвали ВАС від 1.03.2012 та 22.10.2013 (справи №№К/9991/50552/11, К/991/83404/11 відповідно), в яких касаційний суд зазначив, що відповідач не навів жодних мотивів, передбачених законом, на підставі яких орган приватизації має право відмовити в приватизації, і при вирішенні спорів дійшов висновку про недоведеність відповідачем правомірності прийнятих ним рішень.
Перевіривши наведені в заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах ВС дійшла висновку про наявність неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права.
Усуваючи розбіжності в правозастосуванні, колегія суддів виходить із такого.
Відповідно до ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4.11.50 кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом.
Європейський суд з прав людини у справі «Зенд проти Австрії» від 12.10.78 вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, установлений законом» у ч.1 ст.6 конвенції передбачає «всю організаційну структуру судів, включно з <…> питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів <…>». З огляду на це не вважається «судом, установленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.
Відповідно до ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами встановлено інший порядок судового провадження.
Розглядаючи справу, суди всіх інстанцій виходили з того, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів. На думку колегії суддів Судової палати в адміністративних справах ВС, такий висновок не грунтується на правильному застосуванні норм матеріального права з огляду на таке.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.17 КАС (у редакції, чинній на час звернення ПАТ до суду з позовом) компетенція адміністративних судів поширюється, зокрема, на спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб’єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб’єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п.7 ч.1 ст.3 КАС).
Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.
Правовий статус ФДМУ (на час видання спірного наказу) було визначено Тимчасовим положенням про Фонд державного майна, затвердженим постановою ВС від 7.07.92 №2558-ХІІ.
Пунктом 1 тимчасового положення визначено, що ФДМУ є державним органом, який здійснює державну політику у сфері приватизації державного майна, виступає орендодавцем майнових комплексів, що є загальнодержавною власністю.
Відповідно до цього положення основними завданнями ФДМУ є, зокрема, захист майнових прав України на її території та за кордоном, здійснення прав розпорядження майном державних підприємств у процесі їх приватизації, створення спільних підприємств; здійснення повноважень щодо організації та проведення приватизації майна підприємств, яке перебуває в загальнодержавній власності; здійснення повноважень орендодавця майна державних підприємств і організацій, їх структурних підрозділів.
Відповідно до покладених на нього завдань ФДМУ продає майно, що перебуває в загальнодержавній власності в процесі його приватизації, включаючи майно ліквідованих підприємств і об’єктів незавершеного будівництва (пп.4 п.5 тимчасового положення).
Вирішуючи спір по суті, суди залишили поза увагою те, що у відносинах, які склалися між сторонами, відповідач як власник державного майна здійснює продаж об’єктів малої приватизації, які перебувають у загальнодержавній власності, в порядку, встановленому законом, а також те, що відповідно до п.1 ст.12 Господарського кодексу справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні й виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, підвідомчі господарським судам.
Ураховуючи наведене, суди дійшли помилкового висновку, що позов, предметом якого є встановлення права на викуп орендованої будівлі та передання відповідних прав щодо неї, може бути розглянуто за правилами КАС.
Таким чином, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах ВС дійшла висновку, що в разі прийняття суб’єктом владних повноважень рішення про виключення з переліку об’єктів державної власності групи А, що підлягають приватизації шляхом викупу, подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірного об’єкта має вирішуватися в порядку господарської юрисдикції.
Не обговорюючи питання правильності застосування судами матеріальних норм права, колегія суддів уважає, що в цьому випадку неоднаково застосовано ст.6 конвенції стосовно «суду, встановленого законом». Беручи до уваги те, що визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з’ясування всіх обставин у справі й обов’язок суб’єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає в змагальності сторін, суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, установленим законом» у розумінні ч.1 ст.6 конвенції.
Таким чином, висновок суду касаційної інстанції у справі, що розглядається, не грунтується на правильному застосуванні норм матеріального права, тому ухвала ВАС від 22.10.2013 відповідно до ч.2 ст.243 КАС підлягає скасуванню, а справа — направленню на новий касаційний розгляд.
Керуючись стст.241—243 КАС, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах ВС
ПОСТАНОВИЛА:
Заяву Генеральної прокуратури задовольнити частково.
Ухвалу ВАС від 22.10.2013 скасувати, справу направити на новий касаційний розгляд.
Постанова є остаточною й оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого п.2 ч.1 ст.237 КАС.
_03_03.png)
