У зв’язку з тим, що в Україні змінилося законодавство, яке регламентує діяльність суб’єктів владних повноважень, Пленумом Вищого адміністративного суду було внесено зміни до постанови Пленуму від 20 травня 2013 року № 8 «Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів». "Закон і Бізнес" публікує текст постанови.
ПЛЕНУМ ВИЩОГО АДМІНІСТРАТИВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
22 травня 2015 року м. Київ № 6
Про внесення змін і доповнень до постанови Пленуму
Вищого адміністративного суду України від 20 травня 2013 року № 8
«Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів»,
зі змінами і доповненнями, внесеними згідно з постановами Пленуму
Вищого адміністративного суду України
від 14 лютого 2014 року № 2 та від15 травня 2014 року № 6
Заслухавши інформацію секретаря Пленуму Вищого адміністративного суду України Смоковича М.І. про внесення змін і доповнень до постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20 травня 2013 року № 8 «Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів», зі змінами і доповненнями, внесеними згідно з постановами Пленуму Вищого адміністративного суду України від 14 лютого 2014 року № 2 та від 15 травня 2014 року № 6, Пленум Вищого адміністративного суду України
ПОСТАНОВЛЯЄ:
1. Інформацію секретаря Пленуму Вищого адміністративного суду України Смоковича М.І. взяти до відома.
2. Внести до постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20 травня 2013 року № 8 «Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів», зі змінами і доповненнями, внесеними згідно з постановами Пленуму Вищого адміністративного суду України від 14 лютого 2014 року № 2 та від 15 травня 2014 року № 6 (далі – постанова), такі зміни і доповнення:
2.1 пункт 6 викласти в такій редакції:
«Кабінет Міністрів України постановою від 21 травня 2014 року № 160 «Про утворення Державної фіскальної служби» утворив Державну фіскальну службу як центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України, реорганізувавши Міністерство доходів і зборів шляхом перетворення.
Відповідно до пункту 1 Положення про Державну фіскальну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 травня 2014 року № 236, Державна фіскальна служба України (ДФС) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України і який реалізує державну податкову політику, державну політику у сфері державної митної справи, державну політику з адміністрування єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування (далі – єдиний внесок), державну політику у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового, митного законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску.
Пункт 7 цього Положення визначає, що Державна фіскальна служба України здійснює повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи.
Аналіз викладеного вказує, що правовідносини, які виникають під час виконання Державною фіскальною службою України та її територіальними органами покладених на них завдань, є публічно-правовими, а справи зі спорів між суб’єктами цих відносин є адміністративними»;
2.2 абзаци другий і третій підпункту 7.1 пункту 7 викласти в такій редакції:
«За визначенням, наведеним в абзаці четвертому статті 1 Закону
№ 755-IV, державний реєстратор – це посадова особа центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, яка відповідно до цього Закону від імені держави здійснює державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.
Частиною першою статті 5 Закону № 755-IV визначено, що державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців проводиться державним реєстратором за місцезнаходженням юридичної особи або за місцем проживання фізичної особи-підприємця»;
2.3 абзац п’ятий підпункту 7.1 пункту 7 виключити;
2.4 абзац третій підпункту 7.2 пункту 7 після слів «про заборону громадського об’єднання, про заборону» доповнити словом «діяльності»;
2.5 в абзаці першому підпункту 7.3 пункту 7 слова «органи державної податкової служби» замінити словами «державні податкові інспекції»;
2.6 в абзаці другому пункту 8 слова «як спеціальний суб’єкт, на якого покладаються (делегуються) функції державного реєстратора прав на нерухоме майно» виключити;
2.7 пункт 8 після абзацу другого доповнити абзацом третім такого змісту: «Повноваження державного реєстратора, передбачені цим Законом, з видачі та прийому документів можуть виконувати посадові особи органів місцевого самоврядування, адміністратори центрів надання адміністративних послуг, нотаріуси»;
2.8 абзац другий пункту 9 після цифр «354/3647» доповнити знаками і словами: «(наказ втратив чинність згідно з наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від 3 липня 2013 року № 404)»;
2.9 пункт 10 викласти в такій редакції:
«Згідно з пунктом 1 Положення про Державну архітектурно-будівельну інспекцію України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 9 липня 2014 року № 294, Державна архітектурно-будівельна інспекція України (Держархбудінспекція) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Віце-прем’єр-міністра України – Міністра регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства і який реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду.
Відповідно до пункту 3 цього Положення основними завданнями Держархбудінспекції є реалізація державної політики з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду, а саме:
внесення на розгляд Віце-прем’єр-міністра України – Міністра регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства пропозицій щодо забезпечення формування державної політики з питань, що належать до сфери діяльності Держархбудінспекції;
здійснення державного контролю та нагляду за дотриманням вимог законодавства, будівельних норм, державних стандартів і правил;
виконання дозвільних та реєстраційних функцій у будівництві, ліцензування у визначених законодавством випадках.
Викладене вказує, що зазначені правовідносини є публічно-правовими, а справи зі спорів, що виникають між суб’єктами цих відносин, є адміністративними.
У зв’язку з цим юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи за участю Державної архітектурно-будівельної інспекції України та її територіальних органів, у тому числі й ті, які виникають під час виконання повноважень:
у сфері державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду (закони України від 16 листопада 1992 року № 2780-XII «Про основи містобудування», від 17 лютого 2011 року № 3038-VI «Про регулювання містобудівної діяльності», від 14 жовтня 1994 року № 208/94-ВР «Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності», від 20 травня 1999 року № 687-XIV «Про архітектурну діяльність», від 5 квітня 2007 року № 877-V «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності», частина восьма статті 4 Закону України від 25 грудня 2008 року № 800-VI «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва», частина п’ята статті 11 Закону України від 5 листопада 2009 року № 1704-VI «Про будівельні норми»);
у сфері ліцензування господарської діяльності, пов’язаної із створенням об’єктів архітектури (стаття 17 Закону України від 20 травня 1999 року № 687-XIV «Про архітектурну діяльність», Закон України від 1 червня 2000 року № 1775-III «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»)»;
2.10 в абзаці третьому підпункту 13.1 пункту 13 цифри «132» замінити цифрами «136»;
2.11 пункт 14 викласти в такій редакції:
«Частина третя статті 17 Закону України від 23 вересня 1999 року № 1105-XIV «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування» (далі – Закон № 1105-XIV) встановлює, що спори щодо визначення класу професійного ризику виробництва, а також щодо розміру шкоди та прав на її відшкодування, накладення штрафів та з інших питань вирішуються в судовому порядку.
Статтею 4 Закону № 1105-XIV визначено, що Фонд соціального страхування України (далі – Фонд) є некомерційною самоврядною організацією.
Відповідно до статті 9 Закону № 1105-XIVосновними завданнями Фонду та його робочих органів, зокрема, є:
віднесення страхувальника до класу професійного ризику виробництва з урахуванням виду його економічної діяльності;
проведення перевірок достовірності поданих страхувальниками відомостей про види економічної діяльності (у тому числі основний) підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання для віднесення страхувальника до класу професійного ризику виробництва з урахуванням виду його економічної діяльності;
здійснення контролю за використанням роботодавцями та застрахованими особами коштів Фонду.
Фонд та його робочі органи відповідно до покладених на них завдань, серед іншого, здійснюють контроль за використанням коштів Фонду, веденням і достовірністю обліку та звітності щодо їх надходження та використання, застосовують в установленому законодавством порядку фінансові санкції та накладають адміністративні штрафи.
За приписами частин шостої та сьомої статті 6 Закону № 1105-XIV рішення правління Фонду, прийняте в межах його компетенції, є обов’язковим для виконання, у тому числі всіма страхувальниками та застрахованими особами, яких воно стосується. Рішення правління Фонду оформляється постановою. Постанови правління Фонду підлягають обов’язковому оприлюдненню на офіційному веб-сайті Фонду протягом 20 робочих днів після їх прийняття.
Рішення правління Фонду, які відповідно до закону є регуляторними актами, розробляються, розглядаються, приймаються та оприлюднюються з урахуванням вимог Закону України«Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності».
З огляду на те, що Фонд соціального страхування України наділений контролюючими функціями та правом видання обов’язкових для страхувальників актів, спори за його участі та участі його робочих органів розглядаються в порядку адміністративного судочинства»;
2.12 абзаци третій – п’ятий пункту 16 викласти в такій редакції:
«Відповідно до пункту 1 Положення про управління Пенсійного фонду України в районах, містах, районах у містах, а також у містах та районах, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 22 грудня 2014 року № 28-2, управління Пенсійного фонду України в районах, містах, районах у містах, а також у містах та районах (далі – управління Фонду) є територіальними органами Пенсійного фонду України.
Серед основних завдань управління, відповідно до пункту 3 згаданого Положення, зокрема, є: реалізація державної політики з питань пенсійного забезпечення; ведення обліку осіб, які підлягають загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню.
Як вбачається з пункту 4 цього Положення, управління відповідно до покладених на нього завдань, серед іншого, здійснює контроль за додержанням вимог законодавства про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування, правильністю нарахування, обчислення, повнотою і своєчасністю сплати страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування (далі – страхові внески) та інших платежів;
призначає (здійснює перерахунок) і виплачує пенсії, щомісячне довічне грошове утримання суддям у відставці, допомогу на поховання та інші виплати відповідно до законодавства;
здійснює стягнення у передбаченому законодавством порядку своєчасно не нарахованих та/або не сплачених сум страхових внесків та інших платежів;
застосовує фінансові санкції, передбачені законом»;
2.13 в абзаці першому пункту 17 слова «Державною службою з питань інвалідів та ветеранів України» замінити словами «Міністерством соціальної політики України»;
2.14 абзац другий пункту 17 викласти в новій редакції та доповнити цей пункт абзацом сьомим такого змісту:
«Відповідно до покладених завдань (пункт 5 цього Положення) цей Фонд, серед іншого, координує та контролює роботу територіальних відділень Фонду соціального захисту інвалідів, у тому числі щодо:
реєстрації у них підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю;
організації прийому звітів про зайнятість та працевлаштування інвалідів, зарахування кількості робочих місць для працевлаштування інвалідів до нормативу таких робочих місць, їх аналізу та перевірки правильності в них розрахунків;
обліку підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю;
збору сум адміністративно-господарських санкцій та пені за невиконання підприємствами, установами, організаціями, у тому числі підприємствами, організаціями громадських організацій інвалідів, фізичними особами, які використовують найману працю, нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів; обліку зазначених сум адміністративно-господарських санкцій та пені і використання шляхом надання фінансової допомоги, цільової позики, дотацій на створення спеціальних робочих місць для працевлаштування інвалідів, забезпечення функціонування всеукраїнських, державних, міжрегіональних центрів професійної реабілітації інвалідів і державних центрів соціальної реабілітації дітей-інвалідів, фінансування заходів, спрямованих на фізкультурно-спортивну реабілітацію інвалідів, фінансування витрат на професійну підготовку, підвищення кваліфікації та перепідготовку інвалідів та інші заходи, визначені законом.
Згідно з пунктом 12 цього Положення для реалізації покладених на Фонд завдань за погодженням з Міністерством соціальної політики України утворюються територіальні відділення Фонду в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі в межах граничної чисельності його працівників».
У зв’язку з цим абзаци третій, четвертий, п’ятий вважати абзацами восьмим, дев’ятим, десятим;
2.15 абзац перший пункту 18 виключити, в абзаці другому цього пунктуслово «також»виключити;
2.16 в абзаці другому пункту 21 після слова «першої» доповнити словом та цифрою «статті 20»;
2.17 абзаци перший, другий, третій пункту 23 викласти в такій редакції:
«Відповідно до частини першої статті 1 Закону України від 26 січня 1993 року № 2939-XII «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні» здійснення державного фінансового контролю забезпечує центральний орган виконавчої влади, уповноважений Кабінетом Міністрів України на реалізацію державної політики у сфері державного фінансового контролю (далі – орган державного фінансового контролю).
Стаття 2 цього Законупередбачає, що головними завданнями органу державного фінансового контролю є: здійснення державного фінансового контролю за використанням і збереженням державних фінансових ресурсів, необоротних та інших активів, правильністю визначення потреби в бюджетних коштах та взяттям зобов’язань, ефективним використанням коштів і майна, станом і достовірністю бухгалтерського обліку і фінансової звітності у міністерствах та інших органах виконавчої влади, державних фондах, фондах загальнообов’язкового державного соціального страхування, бюджетних установах і суб’єктах господарювання державного сектору економіки, а також на підприємствах, в установах та організаціях, які отримують (отримували у періоді, який перевіряється) кошти з бюджетів усіх рівнів, державних фондів та фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування або використовують (використовували у періоді, який перевіряється) державне чи комунальне майно (далі – підконтрольні установи), за дотриманням бюджетного законодавства, дотриманням законодавства про державні закупівлі, діяльністю суб’єктів господарської діяльності незалежно від форми власності, які не віднесені законодавством до підконтрольних установ, за судовим рішенням, ухваленим у кримінальному провадженні.
Державний фінансовий контроль забезпечується органом державного фінансового контролю через проведення державного фінансового аудиту, перевірки державних закупівель та інспектування»;
2.18 пункт 23 доповнитипідпунктом 23.1 такого змісту:
«За змістом статті 10 Закону України від 26 січня 1993 року
№ 2939-XII «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні» органу державного фінансового контролю, серед іншого, надається право:
вимагати від керівників підконтрольних установ проведення інвентаризацій основних фондів, товарно-матеріальних цінностей, коштів і розрахунків, у разі відмови у проведенні таких інвентаризацій – звернутися до суду щодо спонукання до проведення таких інвентаризацій;
при проведенні ревізій вилучати у підприємств, установ і організацій копії фінансово-господарських та бухгалтерських документів, які свідчать про порушення, а на підставі рішення суду – вилучати до закінчення ревізії оригінали первинних фінансово-господарських та бухгалтерських документів;
вилучати в судовому порядку до бюджету виявлені ревізіями приховані і занижені валютні та інші платежі;
у судовому порядку стягувати у дохід держави кошти, отримані підконтрольними установами за незаконними договорами, без установлених законом підстав та з порушенням законодавства;
звертатися до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів.
Відповідно до частини шостої статті 11 цього Закону позапланова виїзна ревізія може здійснюватися лише за наявності підстав для її проведення на підставі рішення суду.
Суди повинні враховувати, що органи державної фінансової інспекції як суб’єкти владних повноважень мають право, зобов’язані звернутися до адміністративного суду лише в разі, коли таке право чи обов’язок прямо передбачено законом.
Законом не передбачено випадків, відповідно до яких органи державного фінансового контролю можуть звертатися до суду з вимогами про зобов’язання підконтрольної установи надати персональні дані її посадових осіб чи допустити посадових осіб цього контролюючого органу до перевірки»;
2.19 доповнити постанову пунктом 32 такого змісту:
«32. Здійснення державної політики у сфері виконання кримінальних покарань покладається на Державну кримінально-виконавчу службу України.
Відповідно до статті 6 Закону України від 23 червня 2005 року
№ 2713-IV «Про Державну кримінально-виконавчу службу» Державна кримінально-виконавча служба України відповідно до закону здійснює правозастосовні та правоохоронні функції і складається з центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, його територіальних органів управління, кримінально-виконавчої інспекції, установ виконання покарань, слідчих ізоляторів, воєнізованих формувань, навчальних закладів, закладів охорони здоров’я, підприємств установ виконання покарань, інших підприємств, установ і організацій, створених для забезпечення виконання завдань Державної кримінально-виконавчої служби України.
Отже, цією нормою встановлено, що виправні колонії належать до установ виконання покарань, які входять до структури Державної кримінально-виконавчої служби України. Оскільки Державна кримінально-виконавча служба України входить до системи центральних органів виконавчої влади, то посадові особи виправних колоній є суб’єктами владних повноважень і виконують управлінські функції шляхом прийняття відповідних рішень.
Відповідно до частини другої статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.
Зокрема, за змістом пункту 1 частини першої статті 3 КАС України у публічно-правовому спорі, як правило, хоча б однією стороною є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.
Згідно з пунктом 3 цієї постанови діяльність усіх суб’єктів владних повноважень щодо виконання покладених на них Конституцією чи законами України завдань необхідно вважати владною управлінською функцією.
При цьому, з огляду на частину другу статті 55 Конституції України, владною управлінською функцією може вважатися не лише прийняття рішення органом влади, а і його дії та бездіяльність. Зважаючи на це, діяльність органів та установ виконання покарань, у тому числі дії щодо перегляду кореспонденції засуджених, варто вважати владною управлінською функцією.
Отже, спори з приводу законності дій посадових осіб виправної колонії щодо розкриття та перегляду адресованої засудженому кореспонденції є публічно-правовими, оскільки виникають за участю суб’єкта владних повноважень (виправної колонії в особі Державної кримінально-виконавчої служби України) під час реалізації наданих йому законодавством владних управлінських функцій стосовно забезпечення законності, правопорядку, охорони прав, свобод і законних інтересів громадян, засуджених до позбавлення волі, з питань, пов’язаних із виконанням вироку.
Питання, пов’язані з виконанням вироку, вирішуються судом за правилами кримінального процесуального законодавства України згідно з розділом VIII «Виконання судових рішень» Кримінального процесуального кодексу України.
У статтях 537, 538 цього розділу визначено вичерпний перелік питань, які вирішуються судом під час та після виконання вироків і які за своїм змістом є процесуальними питаннями. У свою чергу процесуальні питання, пов’язані з виконанням судових рішень, становлять сукупність кримінально-процесуальних дій, які повинні забезпечити вплив кримінального процесу на сферу реалізації приписів, що містяться у вироку, шляхом виконання вироків судами, звернення вироків до виконання, а також внесення коректив у рішення щодо вироків про покарання у зв’язку з виникненням обставин, що свідчать про неможливість чи недоцільність подальшого виконання цього рішення в його попередньому вигляді.
Відповідно до статті 1 Кримінально-виконавчого кодексу України кримінально-виконавче законодавство України регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими. Загальні положення щодо порядку одержання і відправлення засудженими кореспонденції врегульовано статтею 113 цього Кодексу.
Спеціальних правил оскарження діяльності установ виконання покарань та їхніх посадових осіб у сфері примусового виконання вироків, у тому числі й дій посадових осіб виправної колонії, які розкривають та переглядають адресовану засудженому кореспонденцію, не містить ні Кримінальний процесуальний кодекс України, ні Кримінально-виконавчий кодекс України.
Відповідно до частини другої статті 2 КАС України до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
Таким чином, питання, пов’язані з прийняттям посадовою особою установи виконання покарань рішення щодо розкриття та перегляду кореспонденції, адресованої засудженому, під час здійснення нею управлінських функцій, стосуються не кримінально-процесуальних, а публічно-правових відносин, а тому правомірність дій такої посадової особи повинна перевірятися в порядку адміністративного судочинства за правилами чинного законодавства та з урахуванням положень Кримінально-виконавчого кодексу України»;
2.20 доповнити постанову пунктом 33 такого змісту:
«33. Відповідно до частини першої статті 43 Бюджетного кодексу України від 8 липня 2010 року № 2456-VI при виконанні державного бюджету і місцевих бюджетів застосовується казначейське обслуговування бюджетних коштів. Казначейство України забезпечує казначейське обслуговування бюджетних коштів на основі ведення єдиного казначейського рахунку, відкритого у Національному банку України.
Казначейське обслуговування бюджетних коштів передбачає:
1) розрахунково-касове обслуговування розпорядників і одержувачів бюджетних коштів, а також інших клієнтів відповідно до законодавства;
2) контроль за здійсненням бюджетних повноважень при зарахуванні надходжень бюджету, взятті бюджетних зобов’язань розпорядниками бюджетних коштів та здійсненні платежів за цими зобов’язаннями;
3) ведення бухгалтерського обліку і складання звітності про виконання бюджетів з дотриманням національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку та інших нормативно-правових актів Міністерства фінансів України;
4) здійснення інших операцій з бюджетними коштами.
В органах, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів (далі – органи Казначейства України), бюджетним установам відкриваються рахунки у встановленому законодавством порядку.
Відповідно до пункту 1 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 квітня 2015 року № 215, Державна казначейська служба України (Казначейство) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів і який реалізує державну політику у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, бухгалтерського обліку виконання бюджетів.
Згідно з пунктом 3 цього Положення основними завданнями Казначейства є:
1) реалізація державної політики у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, бухгалтерського обліку виконання бюджетів;
2) внесення на розгляд Міністра фінансів пропозицій щодо забезпечення формування державної політики у зазначених сферах.
Пунктом 9 цього Положення передбачено, що Казначейство здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи.
Діяльність органів Казначейства щодо виконання покладених на них Конституцією чи законами України завдань необхідно вважати владною управлінською функцією.
Отже, спори, що виникають під час здійснення органами Казначейства розрахунково-касового обслуговування розпорядників і одержувачів бюджетних коштів, а також інших клієнтів відповідно до законодавства підлягають розгляду за правилами КАС України»;
2.21 доповнити постанову пунктом 34 такого змісту:
«34. Пунктом 30 частини першої статті 26 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР«Про місцеве самоврядування в Україні» до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад віднесено створення, ліквідацію, реорганізацію та перепрофілювання підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідної територіальної громади.
Відповідно до пункту 10 частини четвертої статті 42 цього Закону сільський, селищний, міський голова призначає на посади та звільняє з посад керівників відділів, управлінь та інших виконавчих органів ради, підприємств, установ та організацій, що належать до комунальної власності відповідних територіальних громад, крім керівників дошкільних, загальноосвітніх та позашкільних навчальних закладів.
Відповідно до частини третьої статті 8 Господарського кодексу України від 16 січня 2003 року № 436-IV господарська компетенція органів державної влади та органів місцевого самоврядування реалізується від імені відповідної державної чи комунальної установи. Безпосередня участь держави, органів державної влади та органів місцевого самоврядування у господарській діяльності може здійснюватися лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.
Згідно з підпунктом 3.1.6 пункту 3.1 розділу 3 Державного класифікатора України «Класифікація організаційно-правових форм господарювання» комунальне підприємство – підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади.
Комунальна організація (установа, заклад) утворюється компетентним органом місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності і входить до сфери його управління (підпункт 3.4.5 пункту 3.4 розділу 3 цього Класифікатора).
З огляду на викладене комунальні підприємства, установи чи організації не є суб’єктом владних повноважень у розумінні положень КАС України, а діяльність директоракомунального підприємства, установи чи організації не належить до публічної служби, визначеної цим Кодексом.
Відносини з приводу призначення чи звільнення директора комунального підприємства, установи чи організації є трудовими.
Видання відповідного акта органом місцевого самоврядування не змінює правової природи цих відносин.
Суди повинні враховувати, що спори, які виникають з приводу призначення чи звільнення директора комунального підприємства, установи чи організації,не належать до юрисдикції адміністративних судів»;
2.22 доповнити постанову пунктом 35 такого змісту:
«35. Відповідно до частини першої статті 4 Закону України від 13 січня 2005 року № 2342-IV «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» заходи соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, а також осіб із їх числа гарантуються, забезпечуються та охороняються державою.
Частиною сьомою статті 8 вказаного Законупередбачено, що випускники навчальних закладів із числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, забезпечуються за рахунок навчального закладу або відповідної установи у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, одягом і взуттям, а також одноразовою грошовою допомогою в розмірі не менше шести прожиткових мінімумів для осіб відповідного віку. Нормативи забезпечення одягом і взуттям затверджуються Кабінетом Міністрів України. За бажанням випускників навчальних закладів їм може бути видана грошова компенсація в розмірі, необхідному для придбання одягу і взуття.
Витрати на фінансування заходів щодо соціального забезпечення дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, та осіб із їх числа передбачаються в Державному бюджеті України окремим рядком (частина друга статті 9 цього Закону).
Спори між випускниками навчальних закладів із числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, із цими навчальними закладами з приводу визнання протиправними дій, зобов’язання донарахувати та виплатити недоотриману одноразову грошову допомогу, виплата якої гарантована державою та покладена на навчальний заклад,належать до юрисдикції адміністративних судів»;
2.23 доповнити постанову пунктом 36 такого змісту:
«36. Відповідно до статті 157 Земельного кодексу України від 25 жовтня 2001 року № 2768-III відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам здійснюють органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадяни та юридичні особи, які використовують земельні ділянки, а також органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадяни та юридичні особи, діяльність яких обмежує права власників і землекористувачів або погіршує якість земель, розташованих у зоні їх впливу, в тому числі внаслідок хімічного і радіоактивного забруднення території, засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами і стічними водами.
Порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам встановлюється Кабінетом Міністрів України.
За змістом пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 року № 284 «Про порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам»передбачено, що розміри збитків визначаються комісіями, створеними Київською та Севастопольською міськими, районними державними адміністраціями, виконавчими комітетами міських (міст обласного значення) рад.
Результати роботи комісій оформляються відповідними актами, що затверджуються органами, які створили ці комісії.
Таким чином, дії місцевих державних організацій чи органів місцевого самоврядування щодо визначення розміру збитків, завданих власникам землі і землекористувачам, можуть бути оскаржені до адміністративного суду, оскільки вчинені суб’єктом владних повноважень у межах контролю за використанням та охороною земель».
_03_03.png)
