Наявність або відсутність окремих документів не може бути підставою для висновків про непроведення господарської операції, якщо з інших даних убачаються зміни в структурі активів та зобов’язань, власному капіталі підприємства. До такого висновку дійшов ВСУ в постанові від 22 вересня 2015 року №2а-2717/11/2670, текст якого публікує "Закон і Бізнес".
Верховний Суд України
Іменем УкраїниПостанова
22 вересня 2015 року м.Київ №2а-2717/11/2670
Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду в складі:
головуючого — Кривенка В.В.,
суддів: Гриціва М.І., Коротких О.А., Кривенди О.В., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., Прокопенка О.Б., Самсіна І.Л., Терлецького О.О.,
розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Ампір СВ» до державної податкової інспекції у Печерському районі головного управління Міністерства доходів і зборів у м.Києві про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень,
ВСТАНОВИЛА:
У лютому 2011 року товариство звернулося до окружного адміністративного суду м.Києва з позовом до ДПІ про скасування податкових повідомлень-рішень від 23.07.2010 №№ 0005652310/0, 0005642310/1, 25.10.2010 №№ 0005652310/1, 0005642310/1, 0008492310/0, 28.01.2011 №№ 0005642310/0, 0005642310/2.
Окружний адміністративний суд м.Києва постановою від 14.04.2011 у задоволенні позовних вимог відмовив.
Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 1.12.2011, залишеною без змін ухвалою Вищого адміністративного суду від 11.03.2015, скасував постанову Окружного адміністративного суду м.Києва від 14.04.2011 та прийняв нову — про задоволення позовних вимог: скасував спірні податкові повідомлення-рішення.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що спірні податкові повідомлення-рішення прийняті відповідачем правомірно, на підставі та у спосіб, передбачені законом.
Суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився і касаційний суд, задовольняючи позовні вимоги, зазначив, що платник податків має право формувати податковий кредит та валові витрати у зв’язку із реальним придбанням товарів (робіт, послуг) і на підставі відповідних розрахункових, платіжних та інших документів, обов’язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.
Виконання умов договору між товариством та його контрагентами підтверджується первинними бухгалтерськими документами, а саме: актами приймання виконаних робіт, довідками про вартість виконаних будівельних робіт, податковими накладними, платіжними дорученнями та виписками з особового рахунку
позивача.
Не погоджуючись із ухвалою суду касаційної інстанції, ДПІ звернулась із заявою про її перегляд ВС з підстави неоднакового застосування касаційним судом пп.7.4.1, 7.4.5, п.7.4, пп.7.7.5, п.7.7 ст.7 закону «Про податок на додану вартість» від 3.04.97 №168/97-ВР (чинного на час виникнення спірних відносин) та п.5.1, пп.5.3.9 п.5.3 ст.5 закону «Про оподаткування прибутку підприємств» від 28.12.94 №334/94-ВР (чинного на час виникнення спірних відносин).
На обгрунтування заяви додано копію постанови ВАС від 7.07.2010, яка, на думку заявника, підтверджує неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах.
У цьому рішенні касаційний суд дійшов висновку про неправомірне зменшення позивачем скоригованого валового доходу та зазначив, що умовою достовірності доказів щодо придбання послуг у сфері управлінського консультування, вартість яких врахована позивачем в податковому обліку з метою зменшення
податкових зобов’язань з податку на прибуток та з податку на додану вартість, зв’язку цих послуг з власною господарською діяльністю позивача є, насамперед, конкретизація змісту, обсягу, результату цих послуг. Натомість акти приймання-передачі, надані позивачем для підтвердження правомірності включення до валових витрат вартості цих послуг, мають узагальнений характер, неконкретні за змістом, містять формулювання, що повторюються з акта в акт. Позивач не надав під час перевірки та в ході судового процесу платіжні документи, які б підтверджували сплату вартості послуг та використання їхніх результатів.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні вищенаведених норм права щодо формування податкового кредиту, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах ВС виходить із такого.
Правові засади регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в Україні визначено законом ХІV «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» від 16.07.99 №996.
Відповідно до ст.1 цього закону бухгалтерський облік — це процес виявлення, вимірювання, реєстрації, накопичення, узагальнення, зберігання та передачі інформації про діяльність підприємства зовнішнім та внутрішнім користувачам для прийняття рішень.
Бухгалтерський облік на підприємстві ведеться безперервно з дня реєстрації підприємства до його ліквідації (п.1 ст.8 закону №996-ХІV).
У бухгалтерському обліку відображаються окремі господарські операції, з яких складається господарська діяльність.
Господарська операція — це дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов’язань, власному капіталі підприємства (ст.1 закону № 996-ХІV).
Відповідно до п.1 ст.9 закону № 996-ХІV підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо — безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі
первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.
Отже, господарська операція являє собою дію або подію, яка веде до змін у фінансовому стані підприємства.
Підпунктом 5.2.1 п.5.2 ст.5 закону № 334/94-ВР визначено, що до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв’язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пп.5.3—5.7 цієї статті.
Відповідно до пп.5.3.9 п.5.3 ст.5 закону №334/94-ВР не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов’язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.
Згідно з пп.7.4.1 п.7.4 ст.7 закону №168/97-ВР податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою п.6.1 ст.6 та ст.81 цього закону, протягом такого звітного періоду у зв’язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій в необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання у виробництві та/або поставці товарів (послуг) для оподатковуваних операцій у межах господарської діяльності платника податку.
Аналіз зазначених норм права дає підстави дійти висновку, що обов’язковою умовою виникнення
у платника права на податковий кредит є реальне здійснення операцій з придбання товарів (послуг) з метою їх використання в оподатковуваних операціях, а також оформлення таких операцій всіма необхідними документами первинного бухгалтерського обліку.
Наявність формально оформлених (складених) первинних документів та/або сплати грошових коштів не може слугувати підставою для формування податкового кредиту за відсутності факту придбання товару.
Ураховуючи зазначене, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах ВС дійшла висновку, що сама по собі наявність або відсутність окремих документів не може бути підставою для висновків про відсутність господарської операції та відмови у формуванні податкового кредиту, якщо з інших даних вбачаються зміни в структурі активів та зобов’язань, власному капіталі підприємства у зв’язку з його господарською діяльністю.
Колегія суддів також вважає за необхідне зазначити, що відповідно до ч.2 ст.71 Кодексу адміністративного судочинства в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Отже, податковий орган відповідно до принципу офіційності повинен доводити в суді фіктивність господарської операції як підстави для нарахування платникові податків податкових зобов’язань та правомірності прийняття свого рішення.
Разом з тим відповідно до ст.11 КАС розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до принципу змагальності кожна зі сторін повинна подати докази на підтвердження обставин, на які вона посилається, або на спростування обставин, про які стверджує інша сторона.
У справі, що розглядається, ВАС не дослідив, які
саме первинні бухгалтерські документи підтверджували здійснення господарських операцій між позивачем та його контрагентом та чи спричинили вони реальні зміни в майновому стані товариства.
Керуючись стст.241—243 КАС, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах ВС
ПОСТАНОВИЛА:
Заяву ДПІ у Печерському районі головного управління Міністерства доходів і зборів у м.Києві задовольнити.
Постанову Окружного адміністративного суду м.Києва від 14.10.2014, постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 25.11.2014 та постанову ВАС від 18.02.2015 скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова є остаточною й не може бути оскаржена, крім випадку, встановленого п.3 ч.1 ст.237 КАС.
_03_03.png)
