Нова редакція закону «Про судоустрій і статус суддів» нарешті побачила світ. Однак тривале редакційне опрацювання (на вул. Банкову він був направлений ще 17 червня) не допомогло уникнути всіх правових колізій. Щоправда, закладалися вони ще в самому проекті цього акта.
Рішення найвищої сили
Лише два пункти розд.ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» набули чинності окремо від реформеного закону. З необхідністю зобов’язати підрозділи Національної поліції та Національної гвардії тимчасово продовжувати гарантувати особисту безпеку суддів та членів їхніх сімей, працівників апарату та учасників процесу важко не погодитися (п.39). Адже маємо не один приклад, коли бездіяльність правоохоронців дає підстави служителям Феміди побоюватися за своє життя.
Водночас законодавець вирішив наблизити той момент, коли рішення Вищої ради юстиції та Вищої кваліфікаційної комісії суддів залишаться поза судовим контролем. Напевне, ці органи своєю діяльністю довели здатність належним чином опікуватися чистотою суддівських лав. Тому окремим п.48 цього розділу застережено, що ні відмова Ради у внесенні подання про призначення на посаду, ні висновок ВККС щодо здатності судді продовжувати роботу в системі не можуть бути оскаржені або скасовані.
Так, є кілька формальних підстав, які можна використати для подання адміністративного
позову. Проте, як визнають, зокрема, й іноземні експерти (див. стор.12. — Прим. ред.), імовірність того, що хтось забуде поставити свій підпис чи орган ухвалить рішення у неповноважному складі (у випадку з ВККС тут, як зазначав «ЗіБ», можливі варіанти), близька до нуля. Так само як і забудькуватість тих, хто готуватиме документ, вказати в ньому законні підстави або навести бодай якісь мотиви ухвалення такого рішення. Хіба що в апараті ВККС можуть направити повідомлення не на ту адресу, і суддя не знатиме, що мав прийти на кваліфоцінювання. Але й це — екстраординарна подія.
В усіх інших випадках закон зобов’язує суддів та кандидатів вірити у те, що члени цих колегіальних органів не можуть помилятися апріорі. Так само відкидаються наперед найменші сумніви в їхній об’єктивності, розумінні норм закону чи оцінці якихось інших обставин, що вплинули на рішення.
Щоправда, у намаганні дати «карт-бланш» на добір чи очищення суддівських лав законодавець дещо перегнув палицю. Врешті-решт є конституційна норма, яка забороняє дискримінацію за певними ознаками, та конкретні зобов’язання перед ЄС. А як подивляться в Європі, наприклад, на відмову ВРЮ кандидату з певною сексуальною орієнтацією? Та ще й без права довести в суді, що саме ця особиста якість стала причиною такого рішення?
Вибір породжує сумнів
Водночас набув чинності й принцип «вільного розсуду» для ВРЮ щодо призначення особи на посаду. Адже члени Ради фактично можуть особливо не деталізувати, в чому полягає їх «обгрунтований сумнів щодо відповідності кандидата критерію доброчесності чи професійної етики» (пп.1«а» п.48 розд.ХІІ). А прямо так і вкажуть: «У нас є обгрунтований сумнів щодо судді Х.» — десь на інтуїтивному
чи якомусь іншому рівні свідомості.
Якщо ж внутрішній голос нічого не підказує, у пригоді стануть «інші обставини, які можуть негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади у зв’язку з таким призначенням». Тут взагалі широке поле і для сумнівів, і для вибору мотивів.
Наприклад, написав «хтось із суспільства», що не довіряє він кандидату А., а ще краще — опублікував свою точку зору в пресі. І як після цього членам ВРЮ не визнати можливий зв’язок між призначенням такого судді й зниженням рівня довіри до судової влади в цілому?
А якщо це не просто «член суспільства», а відома і поважна (у певних колах) особа? Так, не гарантія, що й найвищий судовий орган міг би проігнорувати таку думку, але принаймні відкритий процес уможливив би озвучити всі сумніви, які виникли у членів Ради, і заперечення, які має кандидат або суддя. Чи, може, саме такого розголосу й не хотів допустити законодавець?
До речі, за обмеження судового контролю за своїми діями ратували й деякі члени колегіальних органів. Хоча мотиви такої позиції дещо незрозумілі: або вони не вірять у професіоналізм тих, кого самі ж і відбирають, або — у свій власний. Але будь-яка відповідь теж негативно вплине на суспільну довіру до вітчизняної Феміди.
«Тут читати, тут не читати…»
Невідомо, яку мету насправді мали нардепи, коли поквапилися ввести у дію такі одіозні норми. Втім, вийшло це, як часто буває останнім часом, незграбно.
Так, з одного боку, Вищий адміністративний суд нібито позбавлений тепер права приймати позови з інших підстав, ніж перелічені у п.48 розд.ХІІ. Але гл.4 «Залишення позовної заяви
без розгляду. Зупинення, закриття провадження у справі» Кодексу адміністративного судочинства відповідних змін не зазнала. Положеннями яких актів керуватися суддям, аби не помилитися? Адже спеціальним для них вочевидь є процесуальний кодекс, а не пункт «Прикінцевих та перехідних положень». Тим більше що наразі навіть не внесено змін до профільного закону «Про Вищу раду юстиції».
З ВККС ще цікавіше: законодавець визначив підстави для оскарження її висновків через ст.88 нової редакції закону «Про судоустрій і статус суддів», яка вступить в силу тільки 30 вересня цього року — одночасно зі змінами до Конституції щодо правосуддя. Цікаво, якщо суддя відмовить у прийнятті позову на підставі норми, яка не є чинною, чи може це викликати сумнів у його здатності здійснювати правосуддя?
Причому пп.4 п.48 розд.ХІІ можна витлумачити й таким чином, що поза судовим контролем уже залишилися всі рішення комісії, які вона ще ухвалюватиме в межах своїх повноважень. Хоча, за логікою реформаторів, які остаточно розподілили сфери впливу між ВРЮ та ВККС, ст.88 закону стосується виключно процедури кваліфікаційного оцінювання. Але той факт, що до 30 вересня «старий» закон діятиме для ВККС у повному обсязі, залишився без уваги.
Тож суддям ВАС, до яких потраплять скарги на рішення ВРЮ, доведеться «тут читати, тут не читати, а тут реформу загортали».
_03_03.png)
