У реформах судової системи останні 20 років Україна йшла шляхом деградації
30 вересня 2016 року набули чинності положення нової редакції Конституції і Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а це означає, що почався новий етап кампанії так званих реформ у сфері правосуддя. Попри велику кількість критики на адресу двох вищезазначених законодавчих новацій, я оптимістично дивлюся на процеси, що відбуваються, оскільки вони мають завершити головне — остаточно розваливши нинішню систему правосуддя, дискредитувати будь-які кустарно зроблені реформи в судовій сфері й шалених реформаторів на багато років вперед.
Цей процес має об'єктивний, закономірний характер, тому не потрібно зайвих сліз. Так влаштований світ — будь-яка революція в короткостроковій перспективі обертається тим, що країна починає жити без суду й слідства в прямому і переносному сенсі цього слова. Не ми перші, не ми останні. Згадаймо хоча б історію Великої французької революції.
Будь-яка революція починається з того, що революціонери, які дорвалися до влади, жадають помсти і зводять рахунки зі старим злочинним режимом. Тому летять голови. Коли починають рубати з плеча, правосуддя стає головним інструментом, можна сказати — дубиною революції. Тому будьте поблажливі й не вимагайте від дубини забагато. Але потім, в середньостроковій перспективі, обов'язково відбувається зворотний процес, назвіть його як завгодно — реванш, контрреволюція, нормалізація тощо, суть справи слова не змінюють. Просто маятник історії спочатку хитнувся в один бік, тепер він робить хід назад. На цій стадії зазвичай, як вчить історія, вчорашні опортуністи й ренегати, замасковані адепти минулої влади, що діють під маскою революції, беруть за комір і кидають на ешафот вчорашніх героїв революції, закономірно звинувачуючи їх у зраді її інтересів. Так було і так буде — від Робесп'єра до Бухаріна.
А от потім, після ліквідації революційних перегинів, починається найголовніше — робота з вибудовування державної машини на довгострокову перспективу. Тому ми з вами ще нічого не пропустили — просто влаштовуйтеся зручніше, споглядайте й не заважайте колесу історії.
Коли настане час і настане пора справжніх реформ у сфері правосуддя, то перше питання, на яке неминуче доведеться дати відповідь, буде таким: чому протягом 25 років розбудови незалежної України, попри неодноразові спроби перекроїти судову вертикаль, остаточний результат змінювався від поганого до гіршого? Мабуть, «щось не так у консерваторії», і можна вказати на кілька причин, чому виходить «не так».
По-перше, на найвищому державному рівні давним-давно забули головну мету, призначення будь-якого суду — це вершити правосуддя, тобто захищати, відновлювати порушені або не визнані права одних і притягати до відповідальності (в широкому сенсі цього слова) тих інших, хто порушив закон. Тому державна політика має бути сфокусована на головному — на фактичному забезпеченні правосуддя по суті, а не за формою.
У нас же склалася парадоксальна ситуація, коли на перше місце будь-якої реформи кожен новообраний президент ставить лише одне — узурпацію судової влади, внесення таких змін до законодавства, за яких суди перебували б на службі у глави держави. Так було всі 20 років з моменту ухвалення Конституції, і нічого досі не змінилося. «Государю» ж це необхідно для узурпації влади в країні і пролонгації особистої влади на максимально тривалий період.
Та чи допомагає такий підхід хоча би у вирішенні вищезазначеного «шкурного» питання? Я нічого не хочу стверджувати, просто пропоную побудувати графік досягнень наших «гарантів»: Кучма просидів два терміни і пішов зі скандалом, Ющенко ледь досидів свій перший термін і пішов усіма зневажений, Янукович «відкинувся» на рік раніше терміну й досі вдячний долі, що лишився живий. Не хочу спекулювати про перспективи нинішнього гаранта Конституції, але тенденція очевидна.
Тому будь-яка судова реформа починається з відповіді на принципове питання: для чого проводять реформи й пишуть процесуальні кодекси — для забезпечення результату у вигляді остаточного рішення суду, яким будуть усунені порушення матеріального права? Або ж написання нових процесуальних законів є самоціллю і весь їхній зміст зводиться до того, що важливо не захищене право, а торжество абстрактних процесуальних положень над усім іншим — над матеріальним правом, над життям, над здоровим глуздом?
Чи не здається вам, що такий стан речей нагадує старий латинський афоризм Pereat mundus et fiat justicia — Нехай гине світ, але торжествує закон? Ці слова виведені величезними літерами у внутрішньому дворику величного палацу Вищого господарського суду України. Кожного разу, читаючи цей стародавній вислів, хочу запитати: навіщо ж потрібен такий закон, через який загине світ? Нехай світ живе, а закон ми перепишемо!
Колись давно один розумний чоловік розповів анекдот про те, в чому полягає відмінність римського права від єврейського права на одному прикладі. Уклали договір підряду на фарбування старого дерев'яного паркану в жовтий колір. Виконавці працювали старанно, але переплутали фарбу — і пофарбували огорожу в зелений колір.
Що говорить римське право? Зобов'язання виконане неналежним чином і не може бути прийнято, умови правочину порушено, тому за таку працю оплата не передбачена. Більш того, є підстави говорити про шкоду, заподіяну забору, — його тепер треба очищати й перефарбовувати в належний колір, тобто ще доведеться відшкодувати збиток власникові забору.
Що говорить єврейське право? Ваш старий старий паркан пофарбували? Він став кращим, красивішим? Так, тепер паркан зелений, але це теж хороший колір, просто ви ще не придивилися. Походіть тиждень повз паркана — і ви взагалі перестанете звертати увагу на те, якого він кольору. Тож, можливо, не 100%, але принаймні половину, якщо по совісті, таки треба заплатити малярам.
У кожному жарті є лише частка жарту. Насправді це приклад того, що матеріальне право, написане в дусі Pereat mundus et fiat justicia, погано регулює реальні приватно-правові правовідносини. А суд, на підставі таких законів, та ще керуючись процесуальним кодексом, написаним у подібному дусі, може винести рішення, яке стане вершиною фарисейства й залишить після себе величезну кількість скривджених простих людей.
Ми часто забуваємо, що правосуддя — це необхідна функція кожної держави, яка забезпечує найголовніше — її життєздатність.
Людині можна насильно пришити третє вухо на спині й говорити про реформи людського організму. Працювати воно не буде, залишаючись лише потворною безглуздою декорацією на кшталт Вищого антикорупційного та Вищого патентного судів, придуманих на вулиці Банковій і долучених як п'яте колесо до возу українського правосуддя відповідно до судово-конституційної реформі 2 червня 2016 року. Жити з цим якось можна, але толку жодного. Та от без нирок людина жити не може — тому що це життєво важливий орган, який фільтрує кров від шкідливих домішок.
Так само і суд — законодавча влада встановлює правила, виконавча влада намагається організувати життя за цими правилами, а судова влада покликана виправляти помилки в процесі реалізації одного і другого. Суд просто виконує роль коректора правовідносин — як приватно-правових, так і публічно-правових, без чого розбудова життєздатного суспільства неможлива, як життя без нирок.
Нинішні реформатори наївно (а, можливо, і цинічно) вважають, що головне в реформі правосуддя — це позбутися списку одіозних суддів, розігнати всі суди й набрати нових за конкурсом. Насправді все це нескінченно далеко від реального життя, бо проблема носить триєдиний характер: 1) матеріальне право, яке містить безліч надуманих правил і не має потрібної гнучкості; 2) процесуальне право, яке ставить власні норми вище за результат у вигляді захищеного права й досягнутої справедливості; 3) люди, які вершать правосуддя.
Проблема може бути вирішена тільки в комплексі, якщо не буде рішення хоча би для одного компонента, то задача реформи правосуддя стає безглуздою.
В рамках однієї статті неможливо вичерпно викласти якісно інші підходи до реформи правосуддя, але кілька штрихів до портрету вказати можна.
По-перше, про суддів. Судді — це частина суспільства, вони плоть від плоті народу, вони не прибули з-за кордону і не прилетіли з Марса. Не може бути кришталево чесних суддів у корумпованому суспільстві, чия мораль лежить нижче плінтуса. І навпаки — в тому суспільстві, де є моральні орієнтири й моральні лідери, там судді — не важливо, від сорому чи страху — не ітимуть проти совісті та ухвалювати знущальні рішення. Адже судді і суспільство — сполучені посудини. Для хабара, як і для танго, завжди потрібні двоє.
Ви запитаєте, як же поліпшити моральні засади суспільства? Ніяк інакше — тільки особистим прикладом вищих керівників країни. Давно помічено, що там, де керівник приходить вчасно в офіс, чітко і по справі, без самодурства, веде роботу, вислуховує підлеглих, там і колектив переймає найкращі риси свого начальника. Там, де начальника вічно немає, він постійно зайнятий, часто буває п'яний вже в робочий час, на всіх кричить і дозволяє собі міцне слівце — там і підлеглі того ж штибу.
Можна щодня виносити мозок телеглядачам нескінченними промовами про боротьбу з корупцією, а потім, одного разу, ніби між іншим, сказати, що телеканал я не продам, і не дочекаєтеся, а всі свої фабрики я передав сліпому трасту — і весь ефект від телевізійної боротьби зведено нанівець.
Можна написати тисячі статей для популярного інтернет-видання, викриваючи корупціонерів, а потім одного разу придбати житло за 300 тисяч доларів — і більше тебе ніхто всерйоз не сприйматиме.
Потрібні не слова — потрібні справи. Сталін, попри весь свій цинізм, розумів просту істину: не можна в країні, яка живе в бараках і носить перешиті шинелі, ходити в костюмах від «Бріоні» і носити золотий годинник, вартість якого перевищує розмір зарплати пересічного робітника за все його життя. І сина свого, Василя, уже генерала авіації, нещадно сік ременем, як школяра, за те, що він не вмів жити відповідно до аскетичних норм того часу.
За радянських часів райкоми партії суворо стежили за тим, аби ніхто не будував собі триповерхових котеджів, коли всі мають максимум два поверхи. А злодії і корупціонери з Середньої Азії змушені були ховати своє накрадене добро, лише зрідка милуючись ночами, коли ніхто не бачить.
Ніхто не вимагає від глави держави їздити на тролейбусі, але коли ми постійно спостерігаємо бенкет під час чуми — це розкладає мораль суспільства. То чи не однаково, де братимуть хабарі за призначення суддів — на Грушевського, 5, на Банковій, 11 або деінде?
Але є одна важливе, глибоко крамольне міркування. Не можна суддів призначати на посаду безстроково. Я знаю, що це звучить, як єресь, це відкидає всі вимоги так званих партнерів, але тут потрібно вибирати — або «партнерам» прислужитися, або рятувати країну і правосуддя. Неодноразово доводилося спілкуватися з колишніми суддями — так от, немає більших і непримиренніших критиків судової системи, ніж вони. Часом, слухаючи їхні викривальні промови, повні пафосу, мимоволі хочеться запитати: де ж ви були раніше, коли до вас зверталися «ваша честь»?
Очевидно одне: не можна людині давати такий привілей — довічно перебувати в касті недоторканних. Це розбещує й відриває від життя, від суспільства. Попрацював два терміни суддею по п'ять років — будь добрий, звільни крісло, повернися в той світ, який ти судив, побудь адвокатом, пізнай на своїй шкурі зворотний бік правосуддя. І тоді деякий час потому отримаєш право повернути собі чорну мантію, але це буде вже інший суддя, який знає життя з глибини. І судити про життя, в прямому й переносному сенсі цього слова, він буде трішки по-іншому.
По-друге і по-третє, це матеріальне і процесуальне право, яке не спрощує життя, не робить його логічним, а навпаки — остаточно його заплутує. Наведу кілька прикладів. У цивільному процесуальному кодексі України від 18 березня 2004 року закладено, мабуть, занадто ортодоксальне тлумачення принципів змагальності (ст. 10) і диспозитивності (ст. 11) судового розгляду. Формально все написано бездоганно, відповідно до найкращих юридичних традицій континентальної Європи.
Реформа цивільного процесуального законодавства 2004 року була спрямована на те, щоби рішуче викоренити радянський метод встановлення фактичних обставин шляхом судового слідства («інквізиційний процес»), замінити на, як здавалося багатьом, більш прогресивний — змагальний процес, за якого ініціатива (і відповідальність) щодо встановлення фактів була цілком перекладена на сторони.
Зрештою правосуддя у цивільних справах почало носити формальний, глибоко байдужий, пасивний характер.
Раптом виявилося, що суд ніяк не зацікавлений у встановленні істини у справі, особливо якщо заради цього суду необхідно здійснювати зайву роботу — призначати експертизу, витребувати документи, викликати свідків... Навіщо? Суд просто сидить і споглядає, як вправляються в демагогії, фарисействі та хитрощах адвокати сторін у справі. І виграти має не той, хто правий, а той, хто спритніший.
Цей формалізм приводить у захват юристів-теоретиків і породжує багато сліз пересічних громадян, які не можуть у суді довести елементарних речей, що трава зелена, а небо блакитне.
Суд може безкарно «футболити» будь-який позов із двох причин. Перша: позивач не зміг довести суду ті обставини, на яких базуються позовні вимоги. І не важливо, скільки кілограмів документів ви докладете до вашого позову. Якщо ваша фізіономія не сподобалася судді, то, як би ви не танцювали, він має повне процесуальне право відмовляти в позові на тій підставі, що ви не переконали суд. І крапка. Ніхто й ніколи в рішенні суду не вкаже, що було не так, а ось так, що ось ці докази суд відкидає з такої-от причини, тому що суд має інші докази, з яких випливає інша картина правовідносин. Буде написаний лише один рядок — в позові відмовити через його необґрунтованість. Усе. Як було насправді — суд абсолютно не турбує.
Друга причина: позивач обрав неправильний спосіб захисту права. Це означає, що у своєму рішенні суд напише: так, позивач правий, усі ті обставини, на які він вказав, дійсно мали місце, і його право справді порушено відповідачем. Але прохальну частину «не вгадав» — просив одне, а мав просити інше. Завдяки реформі Цивільного процесуального кодексу 2004 року суд позбавлений права виходити за межі позовних вимог в інтересах позивача, тому що розглядає справу виключно в рамках заявлених вимог і тільки на підставі тих доказів, які нададуть учасники процесу, — ч. 1 ст. 11 ЦПК. Суд не може на свій розсуд «поправити» прохальну частину на користь позивача, тому просто в позові відмовляє! За формою все правильно, по суті — знущання.
Порівняльний аналіз Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року і Кодексу адміністративного судочинства України від 6 липня 2005 року говорить про те, що вже під час створення більш пізнього за часом КАСУ автори відійшли від ортодоксальної доктрини диспозитивності і змагальності, по суті, протягуючи (підпільно) компромісний варіант радянського (інквізиційного) судового процесу, який містив три ключових постулати:
— суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб — ч. 2 ст. 11 КАСУ;
— суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі, зокрема щодо виявлення та витребування доказів із власної ініціативи — ч. 4 ст. 11 КАСУ;
— суд мусить запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає — ч. 5 ст. 11 КАСУ.
Я зараз скажу крамольну єресь, за яку будь-який доцент кафедри приватного права готовий четвертувати на місці, але факти — уперта річ. Якщо ми хочемо швидко й ефективно відновити дієздатність судочинства у цивільних справах, то нам треба рішуче відкинути войовничу диспозитивність і змагальне фарисейство, припинити із суду влаштовувати цирк і повернутися до моделі судового слідства у викладі ст. 15 Цивільного процесуального кодексу УРСР від 18 липня 1963 року, ухваленого на підставі Закону СРСР від 8 грудня 1961 року «Про затвердження Основ цивільного судочинства Союзу РСР і союзних республік». Там у ст. 16 були написані золоті слова: суд зобов'язаний, не обмежуючись представленими матеріалами і поясненнями, вживати всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного й об'єктивного з'ясування дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін. Суд мусить роз'яснювати особам, які беруть участь у справі, їхні права й обов'язки, попереджати про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і надавати особам, які беруть участь у справі, сприяння у здійсненні їхніх прав.
На жаль, ми в реформах судової системи останні 20 років ішли шляхом деградації. І тепер суд у нас не тільки нікому нічого не винен, тим більше всебічно встановлювати якісь там обставини у справі, але ще, з недавніх пір, після реформи Конституції, — не зобов'язаний ухвалювати законні рішення.
І ще одна причина низької ефективності правосуддя, про яку не можна не сказати, — це перевантаженість судів незначними справами, які цілком можна було б вирішувати без залучення суду, в досудовому порядку.
Завалом у своїй роботі суди багато в чому зобов'язані бардаку в роботі органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, передусім у сфері узаконення земельних ділянок і приватної забудови, порушення житлових прав громадян, дотримання будівельних, пожежних, санітарних норм і правил, захисту прав споживачів тощо. Все це в підсумку загнали в позовне провадження і звалили на суд.
Сталося це зокрема і тому, що наші реформатори рішуче знищили так званий загальний нагляд за законністю в публічно-правовій сфері, ухваливши рівно два роки тому, 14 жовтня 2014 року, нову редакцію закону «Про прокуратуру». Якщо раніше багато питань порушення прав громадян можна було вирішувати через прокурорське реагування, в робочому порядку, то тепер все переклали на суд. А щоби життя суду медом не здавалося, ще й навантажили купою скарг у кримінальних справах, які раніше спокійнісінько розглядав прокурор.
Уперта спроба спиляти два стовпи, на яких ґрунтувалася колишня система, — це судове слідство і загальний прокурорський нагляд за законністю, — зрештою зіграла з реформаторами злий жарт. Не розуміючи, як працювала стара система, і не запропонувавши нічого життєздатного натомість, вони просто знищили залишки права і правосуддя, розтоптали законність, довели юстицію до недієздатного стану.
І все ж, негативний результат — це теж результат. Позитив полягає в тому, що тепер ми точно знаємо, як не треба!
Джерело: ua.racurs.ua
_03_03.png)
