Неподільні речі
За змістом п.25 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21.12.2007 №11, вирішуючи питання про поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності таких осіб, зокрема неподільної речі, суди мають застосовувати положення чч.4, 5 ст.71 Сімейного кодексу щодо обов’язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим відповідної суми на депозитний рахунок суду.
За відсутності такої згоди присудження грошової компенсації може мати місце з підстав, передбачених ст.365 Цивільного кодексу, за умови звернення подружжя (одного з них) із таким позовом (ст.11 ЦК) та попереднього внесення на депозитний рахунок суду відповідної суми.
Якщо жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу й залишає майно в їх спільній частковій власності.
Деякі суди на вищевказані положення чинного законодавства та правові висновки, викладені в постанові ВСУ у справі №6-37цс/13, уваги не звернули, що стало наслідком скасування ухвалених ними рішень.
У справі №279/1124/15-ц Коростенський міськрайонний суд Житомирської області припинив право власності одного з подружжя та визнав право за іншим на квартиру без попереднього внесення коштів на депозитний рахунок суду. Це рішення не оскаржувалось.
Разом з тим апеляційна інстанція скасувала рішення Корольовського районного суду м.Житомира від 5.12.2014 (у справі №296/1538/13-ц) в частині визнання за сторонами права на 1/2 частину автомобіля без його реального поділу з ухваленням у цій частині нового рішення про стягнення з відповідача на користь позивача 43087,5 грн. грошової компенсації за половину вказаного майна. Позивач заявила вимоги припинити її право власності на 1/2 частину спірного автомобіля, зареєстрованого за відповідачем, але набутого за час шлюбу, та дала згоду на отримання компенсації. Тому висновок суду про відмову в задоволенні позову в цій частині у зв’язку з невнесенням нею на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми та визнання часток подружжя у вказаному рухомому майні рівними без реального поділу й залишення його в їх спільній частковій власності колегія суддів АСЖО визнала помилковим.
Якщо з позовом звертається особа, яка просить припинити право власності на майно, належне іншій стороні, то саме вона має внести на депозитний рахунок кошти. Якщо ж позивач просить виділити собі компенсацію, то попереднє внесення грошей на депозит не потрібне.
Апеляційний суд Житомирської області скасував рішення Богунського районного суду м.Житомира від 2.12.2015 (справа №295/13729/14-ц) та ухвалив нове, яким визнав за сторонами право власності на 1/2 частину автомобіля й гаража без їх реального поділу, зважаючи та те, що жодна зі сторін не погодилася на присудження грошової компенсації замість її частки в праві спільної сумісної власності, а спірне майно не може бути поділене між ними відповідно до їхніх часток. Вимог із підстав, визначених ст.365 ЦК, позивач не заявляв.
Рішенням АСЖО від 22.07.2015 скасовано рішення Романівського районного суду Житомирської області від 11.06.2015 про стягнення боргу за договором про добровільний поділ спільного майна подружжя. Задовольнивши позов, суд першої інстанції виходив із того, що сторони уклали угоду про поділ спільного майна подружжя, згідно з якою за належний їм на праві спільної сумісної власності автомобіль ВАЗ-2115 відповідач повинен сплатити позивачеві протягом двох років грошову компенсацію в сумі $1900 та €500, що підтверджується розпискою відповідача від 16.04.2013.
АСЖО, скасувавши рішення суду першої інстанції та відмовивши в задоволенні позову, виходив з того, що в розписці від 16.04.2015 відповідач зазначив: він забирає, зокрема, автомобіль ВАЗ-2115, зобов’язується сплатити протягом двох років $1900 та €500, проте, кому він зобов’язується сплатити гроші, в розписці не зазначено.
Суд також установив, що власником автомобіля є батько відповідача. Це підтверджується копіями технічного паспорта та довіреності від 19.02.2013. Доказів на спростування цих обставин позивач не надала, клопотань ні вона, ні її представник не заявляли.
За таких обставин, коли ні одна зі сторін не є власником автомобіля, а в розписці не зазначено, кому саме відповідач зобов’язується сплатити гроші, апеляційна інстанція дійшла висновку, що районний суд незаконно визнав автомобіль спільним майном подружжя, зобов’язавши відповідача сплатити позивачу компенсацію.
Скасовуючи рішення Корольовського районного суду м.Житомира від 8.04.2015 у частині відмови в задоволенні позову про визнання спільною сумісною власністю подружжя автомобіля та стягнення компенсації половини його вартості й ухвалюючи 3.06.2015 нове рішення про задоволення позову в цій частині, суд апеляційної інстанції зазначив, що, відмовляючи в задоволенні позову, місцевий суд помилково виходив із того, що автомобіль відчужено, нинішній власник не залучений до участі у справі, позивачем не надано доказів дійсної вартості автомобіля.
Проте суд першої інстанції не звернув уваги на п.30 постанови Пленуму ВСУ «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21.12.2007 №11, яким судам роз’яснено, що у випадку, коли при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав на свій розсуд проти волі іншого з подружжя та не в інтересах сім’ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість ураховується при поділі.
З матеріалів справи вбачається, що спірний автомобіль придбаний сторонами під час шлюбу. Докази того, що майно набуто за кошти, які належали відповідачу особисто або на підставі договору дарування чи в порядку спадкування, відсутні. Відповідач не заперечував, що розпорядився автомобілем без відома позивача на власний розсуд і не в інтересах сім’ї.
Позивач погодився з вартістю рухомого майна, що підлягало поділу, яку озвучив відповідач у своїх поясненнях. Суд першої інстанції не звернув уваги на вимоги закону, роз’яснення Пленуму ВСУ, неправильно застосував норми матеріального права й безпідставно відмовив у задоволенні позову про визнання автомобіля спільною сумісною власністю подружжя та стягнення половини його вартості.
Аналогічна ситуація склалась у справі №279/1840/14-ц, коли АСЖО скасував рішення Корольовського районного суду м.Житомира від 3.11.2014 та ухвалив нове, яким стягнув з відповідача на користь позивача половину вартості відчуженого не в інтересах сім’ї чи не на її потреби автомобіля.
Поділ сумісної власності
Є неоднаковою практика при вирішенні спорів про поділ спільного сумісного майна, зокрема гаражів, якщо один із подружжя є членом гаражно-будівельного кооперативу. Так, відповідно до ст.191 закону «Про кооперацію» право власності на майно, зокрема дачу, гараж, іншу будівлю чи споруду або приміщення, у члена гаражно-будівельного, дачно-будівельного, дачного, гаражного кооперативу в разі викупу цього майна виникає з моменту державної реєстрації такого права відповідно до закону та передбачає отримання свідоцтва про право власності на нерухоме майно згідно з п.2 ч.1 ст.18 закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
У більшості випадків позивачі надають довідки з гаражного кооперативу про те, що другий з подружжя є членом гаражно-будівельного кооперативу. Проте зазначені документи не свідчать про набуття права власності на спірне майно у встановленому законом порядку.
Оскільки вищезазначені положення законодавства не були враховані судом першої інстанції, АСЖО 13.08.2015 у справі №278/4775/14-ц скасував рішення Житомирського районного суду від 29.04.2015 в частині визнання спільним майном подружжя та визнання права власності за позивачем на 1/2 частину гаража в гаражному кооперативі й ухвалив нове — про відмову в задоволенні вказаних вимог та стягненні половини вартості гаража.
Разом з тим суд апеляційної інстанції 25.02.2015 залишив без змін рішення Коростенського міськрайонного суду від 24.12.2014 (справа №279/6636/14-ц) про відмову в задоволенні такого позову в частині визнання гаража спільною сумісною власністю подружжя та його поділу, оскільки належних та допустимих доказів, які б свідчили про набуття права власності на таке майно, позивач суду не надала, що є її обов’язком згідно з ст.60 ЦПК.
Без реєстрації шлюбу
Слід зазначити, що траплялися помилки в поділі майна, набутого до 1.01.2004, особами, які проживали однією сім’єю, але не перебували в зареєстрованому шлюбі. Так, установлюючи факт спільного проживання до 1.01.2004, суди мають ураховувати, що СК набрав чинності з 1.01.2004 та зворотної сили не має, а тому положення ст.74 кодексу застосовуються виключно до правовідносин, які виникли після дати набрання ним законної сили.
Нормами Кодексу про шлюб та сім’ю не передбачалося встановлення факту проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу й виникнення права спільної сумісної власності чоловіка та жінки, які проживають разом.
Відповідно до правової позиції ВСУ від 25.12.2013 у справі №6-135 цс/13 майно, набуте до 1.01.2004 під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об’єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо:
• воно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім’ї (при цьому спільною працею осіб слід уважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, внаслідок яких одержано спільні або особисті доходи, об’єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення спільного господарства, побуту та формування бюджету);
• іншого не встановлено письмовою угодою між ними.
У зв’язку із цим судам під час вирішення спору щодо поділу майна, нажитого сім’єю, слід установити не лише факт спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане внаслідок спільної праці. Саме перебування практично у шлюбних відносинах без установлення факту ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін.
Так, Бердичівський міськрайонний суд Житомирської області у справі №274/1995/14-ц встановив факт проживання однією сім’єю позивача Я. з гр.С. без реєстрації шлюбу з 1990 р. до дня смерті гр.С. 26.10.2013, визнав спільним сумісним майном подружжя спірний будинок, придбаний гр.С. у 2008 р., та визнав за гр.Я право на 1/2 частину цього майна. Рішення не оскаржувалось. Проте, приймаючи його, суд не звернув уваги на те, що КпШС не передбачав можливості встановлення факту проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу, тому встановлення судом такого факту з 1990 р. до 1.10.2004 не має юридичного значення для позивача.
Рішенням Корольовського районного суду м.Житомира від 3.11.2014 у справі №296/1805/14-ц встановлено факт спільного проживання однією сім’єю гр.І. та гр.А. з 1.01.97 до 2012 р. Суд першої інстанції, всупереч положенням процесуального закону (ч.5 ст.256 ЦПК, який набрав чинності з 1.01.2005), встановив такий факт щодо обставин, які мали місце в 1997—2004 рр. Крім того, скасовуючи рішення суду першої інстанції, АСЖО зазначив, що для реалізації гр.І. спадкових прав факт проживання однією сім’єю в період з 2005 до 2012 р. юридичного значення не має, оскільки як дружина померлого (шлюб зареєстровано у 2012 р.) вона нарівні з його дітьми є спадкоємицею першої черги за законом згідно з ч.1 ст.1261 ЦК.
Майнові права
Допускалися помилки при поділі майнових прав, у тому числі на новостворене та недобудоване майно. Так, АСЖО 13.08.2015 залишив без змін рішення Житомирського районного суду від 29.04.2015 у справі №278/4775/14-ц про визнання спільним майном подружжя позивача та відповідача 72/100 частини майнових прав вартістю 157421 грн. на об’єкт інвестування — житлову площу в другій секції комплексу «Флагман» (м.Київ) площею 30,4 м2 згідно з договором купівлі-продажу майнових прав від 9.08.2012, укладеним між відповідачем і ТОВ «Еверест-буд-інжиніринг».
Задовольняючи позовні вимоги в цій частині, перша інстанція, з висновком якої погодився апеляційний суд, виходила з того, що спільним майном подружжя є лише 72/100 частини майнових прав вартістю 157421 грн., оскільки кошти в сумі $7525, що еквівалентно 60200 грн., були надані відповідачу двоюрідною сестрою, тому вони не є спільним майном подружжя, у зв’язку із чим зменшив розмір частки, що є спільним сумісним майном подружжя.
Проте суд касаційної інстанції, переглядаючи рішення попередніх інстанцій, в ухвалі від 20.01.2016 зауважив, що, вирішуючи цей спір, суди не врахували вимог пп.2, 3 ч.1 ст.57 СК, в яких визначено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому
особисто, у зв’язку із чим не дали належної правової оцінки тому, чи гроші в сумі $7525, що еквівалентно 60200 грн., які були надані відповідачу двоюрідною сестрою, належать особисто відповідачу, оскільки матеріали справи не містять договору дарування вказаних коштів, а також не перевірили доводів позивача про те, що гроші були отримані ними як подружжям та повернуті ними протягом року.
У зв’язку із цим ухвалені судові рішення в частині визнання житлової площі спільним майном подружжя скасовані з підстав, передбачених ст.338 ЦПК, з переданням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Якщо є приватизація
Правильно вирішували суди спори стосовно майна, набутого внаслідок приватизації. Так, згідно із чч.1, 2 ст.5 ЦК акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності; акт цивільного законодавства не має зворотної дії в часі, крім випадків, коли він пом’якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.
Законом «Про внесення зміни до статті 61 Сімейного кодексу щодо об’єктів права спільної сумісної власності подружжя» від 11.01.2011 №2913-VI, який набрав чинності 8.02.2011, цю статтю СК доповнено ч.5, якою передбачено, що об’єктом права спільної сумісної власності подружжя є земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності.
Відповідно до правової позиції, висловленої ВСУ при розгляді справи №6-175 цс/12, земельні ділянки, набуті одним із подружжя внаслідок безоплатної передачі із земель
державної або комунальної власності, можуть бути визнані спільною сумісною власністю подружжя тільки тоді, коли вони набуті таким шляхом після набрання чинності законом №2913-VI.
Тому АСЖО залишив без змін рішення Житомирського районного суду в справі №278/3550/14 за позовом про відмову у визнанні права власності на земельну ділянку. Так, у цій справі перша інстанція, відмовляючи в задоволені позову, з чим погодився апеляційний суд, виходила з того, що земельна ділянка набута відповідачем унаслідок приватизації у 2008 році та не є об’єктом спільної сумісної власності. Цей же суд правильно визнав одержану 25.08.2011 в приватну власність унаслідок приватизації земельну ділянку спільною сумісною власністю подружжя та визнав за сторонами право власності на 1/2 частку (справа №278/1189/15 ц). 26.08.2015 суд відхилив апеляційну скаргу позивача.
_03_03.png)
