Про це йдеться в постанові Верховного Суду України від 27.04.2017 №6-617цс17.
Так, ВСУ було встановлено, що у справі, яка переглядалася, суди не перевірили, чи позивач звернувся з позовом про визнання батьківства в порядку ст.128 Сімейного кодексу в межах позовної давності. Водночас існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм СК щодо позовної давності. Це спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Відповідно до ст.20 СК до вимог, що випливають із відносин, які він регулює, позовна давність не застосовується, крім випадків, передбачених ч.2 ст.72, ч.2 ст.129, ч.3 ст.138, ч.3 ст.139.
Згідно з ч.1 ст.129 СК особа, котра вважає себе батьком дитини, народженої жінкою, яка в момент зачаття або народження хлопчика чи дівчинки перебувала в шлюбі з іншим чоловіком, має право пред’явити до останнього, якщо той записаний батьком дитини, позов про визнання свого батьківства. Крім того, у ч.2 цієї статті закріплено, що до вимоги про визнання батьківства застосовується позовна давність в один рік, яка починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про своє батьківство.
Тож законодавець у ч.1 ст.20 СК закріпив вичерпний перелік статей, до яких застосовується припис про сплив позовної давності. До них, як зазначено вище, належить і вимога про визнання батьківства особою (ч.2 ст.129 СК). Тому це положення є спеціальним і не може бути поширене на норми про визнання батьківства, передбачені в ст.128 кодексу.
Крім того, законодавець у ч.2 ст.20 СК передбачив субсидіарне застосування положень Цивільного кодексу, які стосуються позовної давності, до сімейних відносин у випадках, передбачених ч.1 ст.20 СК. Тому у випадках, передбачених ч.2 ст.72, ч.2 ст.129, ч.3 ст.138, ч.3 ст.139 СК, мають застосовуватися приписи, закріплені в ч.3 ст.267 ЦК.
_03_03.png)
