Чотири стимули, що можуть спонукати суддів до спілкування зі ЗМІ
В„–31 (1329) 07.08—13.08.2017
ЛЕВ СЕМИШОЦЬКИЙ
374
Недавно ухвалена Концепція прямих зв’язків судів з громадськістю зміщує акцент на безпосереднє спілкування з різними групами населення. Проте не відмовляється й від традиційних інструментів комунікації, якими є ЗМІ. Однак за всі роки незалежності самі судді так і не навчились або не захотіли набути навички оперування цим інструментом.
Рудимент мовчання
Можливо, доля цієї концепції буде такою самою, як й ініціативи про запровадження суддів-спікерів: хтось заповзято візьметься її реалізовувати, але більшість, швидше за все, обмежиться формальним виконанням. Проведуть флеш-моб, прозвітують про зустрічі зі студентами, може, навіть випустять комікс про суд, якщо знайдуть спонсорів. А дехто обмежиться залученням останніх.
Натомість головним каменем спотикання залишається закарбована в ментальності багатьох суддів неприязнь до відкритості та ЗМІ як її інструменту. І прибрати цей камінь зі шляху до ефективного спілкування набагато складніше.
Що найчастіше чує журналіст від судді у відповідь на пропозицію надати коментар чи інтерв’ю? Пояснення, чому служитель Феміди не може цього зробити. Як правило, з
посиланням на усталені норми комунікації, притаманні чи не всім демократичним країнам. Звідси — і нарікання на увагу преси до конкретного судового процесу, і навіть повідомлення про психологічний тиск за допомогою фото- чи відеокамери. Мова йде саме про журналістів, а не представників стурбованої громадськості. Хоча і серед працівників пера зустрічаються такі, кого важко відрізнити від останніх.
Та чи можна переносити правила дійсно розвинених країн на вітчизняний ґрунт, особливо за сучасних умов? Система координат, яка діє в Європі чи США, базується насамперед на традиції поваги до людини в мантії. Тому там судді можуть дозволити собі мовчати, хоча, як бачимо з прикладів, не завжди дотримуються такої традиції.
В Україні ж рудимент мовчання, що перейняли ще з радянських часів, навпаки, заважає утвердженню такої поваги. Щоправда, раніше людина при посаді взагалі мала обмежене право спілкуватися без вищих погоджень. Але це, схоже, влаштовувало всіх: менше говориш — менше про тебе знають.
Мало що змінилося за 25 років нового державного устрою. Та, як сказав би класик, не можна жити у сучасному інформаційному суспільстві й бути вільним від нього. І це перша причина того, чому суддям слід забути старі традиції і навчитися спілкуватися зі ЗМІ, а отже, і з громадськістю.
Хто не говорить, того не чують
Другу можна проілюструвати на такому прикладі. Одна із суддів на прохання прокоментувати щойно ухвалене рішення Вищої ради правосуддя про застосування до неї дисциплінарного стягнення відповіла докором: «Де ви були раніше?!»
Можна було б відповісти: напевне, там, де і вся судова система як гілка влади. Адже не ЗМІ мовчки давали дозвіл на обшук, а то й на взяття під варту своїх колег. Не журналісти відмовлялися від друку підготовлених ними інтерв’ю чи коментарів, бо так порадили «авторитетні люди»…
Мовчати дійсно безпечніше, ніж заявляти вголос про проблеми. Та суспільство ніколи не почує того, хто не говорить. Як і у будь-якій компанії мовчуни завжди викликають певну недовіру. Так, історія знає випадки, коли відомі вчені страждали на соціофобію. Та навряд чи ця хвороба має вірусний характер і вражає насамперед людей у мантіях.
Вона виховується і підживлюється тими, хто сам боїться, що Феміда заговорить. Бо тоді може зруйнуватися чимало ідеологем, на яких вибудовуються владні амбіції. Прислів’я про те, що мовчання — золото, справедливе лише у розширеному варіанті: мовчання одних дає можливість іншим це саме золото накопичувати.
Так, публічність не є прямим обов’язком служителів Феміди. Принаймні доки закон не передбачатиме їх прямого обрання народом. Але якщо громадяни звикнуть чути голос Феміди не тільки тоді, коли їй «боляче», а й щодо тих проблем, які турбують суспільство, зміцнюватиметься довіра одних до інших. І навпаки.
Що не зрозуміють — домислять
Типовою причиною небажання давати коментарі щодо винесених рішень є посилання на таємницю нарадчої кімнати чи відсутність у законі такого обов’язку. Причому не виникає навіть бажання дізнатися, а що ж, власне, цікавить журналіста. Навряд чи він намагатиметься випитати судову таємницю. Як
правило, є бажання зрозуміти, які аргументи сторін вплинули на прийняття рішення, чому раніше було так, а тепер інакше і яке значення така правова позиція матиме для інших.
Якщо є побоювання «проговоритися», то можна скористатися принципом: «Ось список ваших запитань, а це — список моїх відповідей». Тоді не буде принаймні пересторог щодо перекручування сказаного. Але якщо така допитливість не буде задоволена, журналіст залишиться при своїй думці і саме її доведе до відома громадськості.
Між іншим, таке спілкування стане в пригоді й самому судді. Воно допомагатиме більш аргументовано викладати тексти рішень. Адже, на жаль, подекуди навіть юристам не вдається відстежити в них логічний зв’язок між обставинами справи та висновками.
Пригадується, як за часів діяльності першого складу Конституційного Суду публікації щодо питань, які розглядалися, вивішувалися на спеціальному стенді. А помічники деяких суддів навіть робили огляд преси з питання, яке розглядалося у КС. За словами самих суддів, це допомагало зрозуміти, на яких аргументах слід зробити акцент, а які не викликають суперечок у фахових колах та суспільстві.
Наявність зворотного зв’язку для будь-якої системи не дозволяє їй розбалансуватися. Спілкування із пресою дає можливість суддям з’ясувати, чи не утворюється розрив між правозастосуванням одних і праворозумінням інших.
У ролі «стрілочника»
Нарешті, четвертий стимул полягає в необхідності змінити у свідомості самого суспільства аксіому про те, що людина в мантії
— це насамперед влада. Відповідно, вона і несе відповідальність за несправедливість, з якою стикнувся пересічний громадянин. Ні прокурор, який готує обвинувачення, ні адвокат, котрий повинен надати якісний захист, а саме суддя.
Якщо перший може з високих трибун заявляти про винуватість певної особи, а другий, навпаки, публічно доводити протилежне, то чи може втручатися в такі суперечки суддя? На думку деяких фахівців, може і повинен, але з урахуванням специфіки професії, тобто залишаючись безстороннім. Для цього й призначені ЗМІ.
Можна донести до суспільства зміст законодавчих норм, що слугують аргументами сторонам процесу, вказати на прогалини регулювання, пояснити, як складається судова практика з того чи іншого питання. Причому — утримуючись від оцінки фактів самої справи. Більше того, такі роз’яснення можуть надаватися від імені представників прес-служби установи, що убезпечить суддю від докорів в упередженості.
Звісно, можна залишатися у ролі мовчазного «стрілочника», на якого сторони списуватимуть власні прорахунки. Але тоді не потрібно нарікати ні на пікети, ні на замовні статті, огульні звинувачення: вони з’являтимуться доти, доки не отримуватимуть належної відсічі.
Тож кожен суддя може обрати для себе ту лінію поведінки, якої дотримуватиметься у професійній кар’єрі. Й, подивившись на долю колег, може побачити, куди вона приведе.
ТОП-5
Найтиповіші відмови суддів від
спілкування з пресою
_03_03.png)
