Відчуження частки у праві спільної сумісної власності під час дії заборони на реалізацію майна може ускладнити перебіг виконавчого провадження. Такий висновок зробив ВСУ в постанові №6-175/3659/14, текст якої друкує «Закон і Бізнес».
Верховний Суд України
Іменем України
Постанова
31 травня 2017 року м.Київ №6-175/3659/14
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
головуючого — ОХРІМЧУК Л.І.,
суддів: ГУМЕНЮКА В.І., ЛЯЩЕНКО Н.П., СІМОНЕНКО В.М.,
розглянувши в судовому засіданні справу за поданням відділу державної виконавчої служби Дніпропетровського районного управління юстиції про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, за заявою Дніпровського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8.02.2017,
ВСТАНОВИЛА:
У серпні 2014 року ВДВС Дніпропетровського
РУЮ звернувся до суду з поданням про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами.
ВДВС Дніпропетровського РУЮ зазначав, що в нього на виконанні перебуває виконавчий лист, виданий 11.06.2012 Апеляційним судом Дніпропетровської області, щодо стягнення з Особи 5 на користь Особи 6 214599 грн. Державний виконавець установив відсутність належного боржнику майна та коштів, на які можна звернути стягнення.
За час перебування у шлюбі Особа 5 і Особа 7набули житловий будинок за Адресою 1, який є їхньою спільною сумісною власністю.
Посилаючись на те, що частки чоловіка та дружини в спільному сумісному майні подружжя є рівними, ВДВС Дніпропетровського РУЮ просив визначити частку Особи 5 у спільній сумісній власності з Особи 7, на яку може бути звернуто стягнення і яка становить 1/2 частину вказаного житлового будинку.
Дніпропетровський районний суд Дніпропетровської області ухвалою від 13.07.2015 в задоволенні подання ВДВС Дніпропетровського РУЮ відмовив.
Апеляційний суд Дніпропетровської області 18.01.2016 ухвалу суду першої інстанції скасував та постановив нову ухвалу, якою подання ВДВС Дніпропетровського РУЮ задовольнив: визначив, що частка Особи 5 у спільній сумісній власності з Особою 7, на яку має бути звернуто стягнення, становить 1/2 частину житлового будинку за Адресою 1.
Колегія суддів судової палати у цивільних справах ВСС ухвалою від 8.02.2017 ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18.01.2016 скасувала, залишила в силі
ухвалу Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 13.07.2015.
У заяві про перегляд ВСУ ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 8.02.2017 Дніпровський РВ ДВС ГТУЮ у Дніпропетровській області просить скасувати зазначене судове рішення та залишити в силі ухвалу апеляційного суду з передбачених пп.1, 4 ч.1 ст.355 Цивільного процесуального кодексу підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції стст.203, 215, 216 Цивільного кодексу, стст.151—153, 379 ЦПК, ст.52 закону «Про виконавче провадження» (тут і далі — який був чинним на час виникнення спірних правовідносин), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності зазначеної вище ухвали суду касаційної інстанції викладеному в постанові ВСУ висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права.
На обґрунтування заяви Дніпровський РВ ДВС ГТУЮ у Дніпропетровській області надав копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 17.07.2013, 1.07.2015, ухвали ВСС від 23.09.2015 та постанови ВСУ від 25.05.2016.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві Дніпровського РВ ДВС ГТУЮ у Дніпропетровській області доводи, Судова палата у цивільних справах ВСУ дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
За положеннями пп.1, 4 ч.1 ст.355 ЦПК, підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм
матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові ВСУ висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
Згідно із ч.1 ст.3604 ЦПК суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених ч.1 ст.355 цього кодексу.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що 20.10.2008 Особа 7 отримав свідоцтво про право власності на придбаний за час шлюбу житловий будинок за Адресою 1, на підставі якого за ним було зареєстровано право власності.
10.03.2009 між Особою 6 (позичальник) і Особою 5 (боржник) було укладено договір позики, умов якого остання не виконала.
Згідно з договором про поділ майна, придбаного як спільна сумісна власність подружжя, укладеним 16.09.2010 між Особою 7і Особою 5, придбаний у період шлюбу та оформлений на ім’я Особи 7 на підставі свідоцтва про право власності від 20.10.2008 житловий будинок і земельна ділянка є особистою приватною власністю Особи 7.
Апеляційний суд Дніпропетровської області рішенням від 15.05.2012 розірвав зазначений договір позики та стягнув з Особи 5 на користь позивача 2143279 грн. боргу за договором позики. 11.06.2012 цей же суд видав виконавчий лист для виконання зазначеного судового рішення.
20.08.2014 ВДВС Дніпропетровського РУЮ звернувся до суду з поданням про визначення частки майна боржника — Особи 5 у майні,
яким вона володіє спільно з Особою 7, у якому просив визначити, що вказана частка, на яку може бути звернуто стягнення, становить 1/2 частину спірного житлового будинку.
Дніпропетровський районний суд Дніпропетровської області рішенням від 3.07.2012 розірвав шлюб між Особою 7 і Особою 5.
Цей же суд рішенням від 22.10.2013, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 14.01.2014, відмовив у задоволенні позовних вимог Особи 6 до Особи 5, Особи 7 про визнання договору про поділ майна недійсним.
Дніпропетровський районний суд Дніпропетровської області ухвалою від 2.04.2015 позовну заяву Особи 6 до Особи 5, Особи 7 про визнання договору про поділ майна неукладеним залишив без розгляду.
З 2.08.2010 на спірний житловий будинок було накладено арешт як забезпечення позовуОсоби 6 до Особи 5 про стягнення боргу, що підтверджується витягом з Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна про арешти.
Апеляційний суд Дніпропетровської області ухвалою від 26.05.2014 скасував ухвалу Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 13.03.2014 про скасування заходів забезпечення позову та відмовив Особі 7 у задоволенні заяви про скасування заходів забезпечення позову. При цьому суд указав, що суд першої інстанції, скасовуючи заходи забезпечення позову, необґрунтовано послався як на підставу скасування цих заходів на наявність договору про поділ майна від 16.09.2010, оскільки це майно на той час уже було предметом забезпечення позову, отже, договір про поділ
майна укладений після постановлення судами ухвал про забезпечення позову.
Постановляючи ухвалу про відмову в задоволенні подання ВДВС Дніпропетровського РУЮ, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що не встановлено належності спірного житлового будинку подружжю на праві спільної сумісної власності, оскільки 16.09.2010 Особа 5 і Особа 7 уклали договір про поділ майна, за яким спірне нерухоме майно, що є їх спільною сумісною власністю, вважається особистою приватною власністю Особи 7, крім того, судове рішення про визнання цього договору неукладеним скасовано.
Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та постановляючи нову ухвалу про задоволення подання ВДВС Дніпропетровського РУЮ, апеляційний суд дійшов висновку про наявність правових підстав для визначення частки Особи 5 у спільній сумісній власності (1/2 частини спірного житлового будинку), на яку має бути звернуто стягнення, оскільки право власності за Особою 7 на цей будинок зареєстроване на підставі свідоцтва про право власності від 20.10.2008, а не на підставі договору про поділ майна від 16.09.2010; крім того, з 2.08.2010 на спірний будинок накладено арешт, що підтверджується витягом з Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна про арешти, тобто зазначений договір про поділ майна укладений після постановлення судами ухвал про забезпечення позову й накладення арешту на це майно.
Разом з тим в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 17.07.2013, наданій заявником для порівняння, міститься висновок про те, що з огляду на обізнаність
відповідача про накладення арешту на спірне нерухоме майно на забезпечення виконання судового рішення укладення останнім договорів купівлі-продажу цього арештованого майна відбулося з метою унеможливити звернення стягнення на вказане майно, отже, зазначені договори купівлі-продажу є недійсними відповідно до ст.228 ЦК.
У наданій заявником для порівняння ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 1.07.2015, постановленій у справі за поданням державного виконавця про визначення частки майна боржника у спільній сумісній власності подружжя, суд касаційної інстанції зазначив, що договір про виділ частки у майні подружжя було укладено під час дії постанови державного виконавця про накладення арешту на частину спірного майна, що є предметом цього договору, та дійшов висновку про наявність правових підстав для визначення частки у вказаному майні боржника, на яку має бути звернуто стягнення.
В ухвалі ВСС від 23.09.2015, наданій заявником для порівняння, зазначено, що ухвалою суду накладено арешт на майно боржника, тому договір щодо поділу майна подружжя, укладений відповідачами після постановлення вказаної ухвали, за яким усе майно переходить у власність одного з подружжя, порушує права позивача, позбавляючи його можливості задовольнити свої вимоги за рахунок частки майна боржника.
У наданій заявником для порівняння постанові ВСУ від 25.05.2016 міститься правовий висновок про те, що метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого перебуває справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій відповідача, щоб забезпечити позивачу реальне та
ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на його користь, у тому числі для запобігання потенційним труднощам щодо подальшого виконання такого рішення. Той факт, що встановлені судом в ухвалі обмеження не було зареєстровано у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачено законом «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 1.07.2004 №1952-ІV, сам по собі не може слугувати підставою для висновку про відсутність такого обмеження і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно відповідачу достеменно відомо. З огляду на вищенаведене та встановлені судами в справі, яка переглядається, обставини і факти висновок судів апеляційної та касаційної інстанцій про те, що спірна квартира на час укладення оспорюваного договору під забороною на відчуження фактично не перебувала, є помилковим.
Отже, існують неоднакове застосування судом касаційної інстанції стст.203, 215, 216 ЦК у сукупності з нормами стст.151—153, 379 ЦПК, ст.52 закону «Про виконавче провадження» та невідповідність рішення суду касаційної інстанції, що переглядається, викладеному в постанові ВСУ висновку щодо застосування цих норм права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм права у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах ВСУ виходить з такого.
За положеннями ст.52 закону «Про виконавче провадження», звернення стягнення на майно
боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації.
У разі відсутності у боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення звертається також на належне боржнику інше майно, за винятком майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення.
Стягнення на майно боржника звертається в розмірі й обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат, пов’язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження.
Якщо боржник володіє майном спільно з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням державного виконавця.
За ч.1 ст.379 ЦПК (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин), питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, вирішується судом за поданням державного виконавця.
Статтею 124 Конституції визначений принцип обов’язковості судових рішень, який з огляду на положення стст.14, 153 ЦПК поширюється також на ухвалу суду про забезпечення позову. При цьому відповідно до ч.3 ст.151 ЦПК забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.
Отже, метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого перебуває справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих
недобросовісних дій відповідача, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на його користь, в тому числі для запобігання потенційним труднощам щодо подальшого виконання такого рішення.
Ураховуючи особливості мети забезпечення позову, суд розглядає заяву про забезпечення позову у день її надходження, копія ухвали про забезпечення позову надсилається заявнику та заінтересованим особам негайно після її постановлення, відповідна ухвала суду виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень, крім того, навіть оскарження ухвали про забезпечення позову не зупиняє її виконання та не перешкоджає подальшому розгляду справи (ст.153 ЦПК).
Забезпечення позову по суті — це обмеження суб’єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов’язаних з ним інших осіб з метою реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову (ст.154 ЦПК).
Такі ж, по суті, висновки містяться й у судових рішеннях, наданих заявником для порівняння.
Разом з тим відчуження одним з подружжя на користь другого з подружжя своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя (ч.2 ст.64 Сімейного кодексу) під час дії заборони на реалізацію майна, що є їх спільною сумісною власністю, у порядку забезпечення позову може ускладнити перебіг виконавчого провадження.
При вирішенні питання про визначення частки у спільній сумісній власності слід ураховувати,
що відповідно до ч.2 ст.370 ЦК у разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного зі співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду. Так, суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім’ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім’ї (ч.2 ст.70 СК).
Таким чином, під час вирішення питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, у зв’язку з виконанням судового рішення суд мав з’ясувати, чи спірне майно є об’єктом спільної сумісної власності подружжя, чи відбулося відчуження цього майна з метою унеможливити звернення стягнення на нього в порядку виконання судового рішення, з урахуванням тієї обставини, що таке відчуження здійснено під час дії заборони на його реалізацію (арешт) у порядку забезпечення позову, про яку боржнику було відомо, а відтак — чи правомірно укладено правочин про відчуження вказаного майна з огляду на неможливість виконання судового рішення про стягнення заборгованості й порушення прав кредитора шляхом позбавлення його можливості задовольнити свої вимоги за рахунок частки майна боржника.
Отже, суди у справі, яка переглядається ВСУ, неправильно застосували норми стст.203, 215, 216 ЦК в сукупності з нормами стст.151—153, 379 ЦПК, ст.52 закону «Про виконавче провадження», що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до стст.3604
ЦПК є підставою для скасування рішень судів у цій справі.
За таких обставин ухвалені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню відповідно до ст.3604 ЦПК.
Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у стст.57—60, 131—132, 137, 177, 179, 185, 194, 212—215 ЦПК, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують).
Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.
Водночас відповідно до ст.353 ЦПК ВСУ переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим кодексом. Згідно із ч.1 ст.3602 ЦПК справи розглядаються ВСУ за правилами, встановленими глгл.2 і 3 розд.V цього кодексу, а тому ВСУ не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.
Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ВСУ ухвалити нове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з пп.«а» п.1 ч.2 ст.3604ЦПК.
Керуючись пп.1, 4 ч.1 ст.355, п.1 ч.1, ч.3 ст.3603, ч.1, пп.«а» п.1 ч.2 ст.3604 ЦПК, Cудова палата у цивільних справах ВСУ
ПОСТАНОВИЛА:
Заяву Дніпровського РВ ДВС ГТУЮ у Дніпропетровській області задовольнити частково.
Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 8.02.2017, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18.01.2016 та ухвалу Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 13.07.2015 скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова ВСУ є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.3 ч.1 ст.355 ЦПК.
_03_03.png)
